Заборонена кімната - Фред Унгер

Деякий час я стояв на вулиці, розмірковуючи, як діяти далі.

Згадав: червонопикий говорив про бухгалтерію. А там не тільки лічать прибутки, але й виписують рахунки, причому рахунки ті — іменні. Отже, «Хуке і Шпетверт» мали виписати рахунок і на «ситроєн», тим більше, якщо з ним робили якісь махінації. У такому випадку рахунок потрібний, як алібі.

За кілька хвилин я стояв у кімнаті номер сім. Це було типове конторське приміщення. Окрасою кімнати були дві молодички приємної зовнішності. Одна білява, в чорному светрі, друга чорнява — в жовтому.

— Я одержав від вас, — звернувся я, люб'язно всміхаючись до обох, — рахунок. За ДІБ-625. Брав машину наприкінці минулого тижня. Гадаю, що ви помилилися: нарахували на тридцять марок більше.

Обидві збентежено глянули на мене.

— Рахунок у вас при собі? — спитала золотоволоса.

— На жаль, ні.

Чорнява підвелася і витягла шухляду. Настав вирішальний момент. Якщо вони пишуть на рахунках прізвище, вона зараз спитає моє. І викриє обман.

З удаваною байдужістю я почав роздивлятися картинки, розвішані на стінах. То були краєвиди різних країн світу з висловами, що вихваляли економічну могутність «Хуке і Шпетверт». Скоса я спостерігав за жовтим светром. Та ось, здається, щастя всміхнулося мені. Чорнява витягла з шухляди картку, наморщивши лоба, і почала розглядати її.

— Ви маєте на увазі «ситроєн»?

— Еге.

— Але ж рахунок уже сплачено…

Чорт забирай, на це я не розраховував. Проте анітрохи не схвилювався.

— Звичайно, я його сплатив. А помилку помітив уже потім.

— Яку помилку?

— Дозвольте-но мені глянути?

Вона подала мені картку, і я швидко пробіг її очима. «Ситроєн» брали з суботи до вівторка включно. Рахунок був виписаний на ім'я Куно Наеглі, що мешкав в «Едемі». На картці стояла помітка: сплачено.

— М-м… Ось, — показав я. — Якщо ви ще раз підрахуєте, то переконаєтеся… О, пробачте! Я весь час думав, що це не п'ятірка, а вісімка. Тоді, звичайно, все гаразд. Прошу вибачити мене.

Прикинувшись збентеженим і засоромленим, я повернув рахунок.

— Нічого, пане Наеглі, — сказала білява. — Найголовніше, що все правильно. А то я вже була перелякалася.

Відчиняючи двері, я знову наштовхнувся на перешкоду. Це був червонопикий.

— Будьте обережніші! — пробурмотів він і лише після цього впізнав мене. Вибалушив очі.

— Ах, ці випадковості! — промовив я, похитуючи головою. — Я не забив вас?

Він нічого не відповів, лише стояв нерухомо, дивлячись то на мене, то на двері бухгалтерії.

Та видно було, що в його голові потроху світає. Тому я насунув капелюха на лоба і подався геть. Червонопикий дивився мені в спину, поки двері не виплюнули мене на вулицю.

Я сказав Полетті, що знаю зброю, яку тримає нейтральна людина. Якщо я не помилився, саме такою людиною був Мебіус.

Він довго служив у кримінальній поліції, та одного чудового дня його виставили за двері. Про це мені розповідав Баум; звичайно, знав він не все, але й те, про що повідомив мене, було відповідно підфарбоване. Та якщо я правильно його зрозумів, справа полягала ось у чому.

Свідкам, що приїхали до нас з другої Німеччини на процес есесівської зграї злочинців — обслуги одного з концтаборів, — треба було будь-що затулити рота. Не знаю, хто насправді керував цим, але їхню мовчанку мала забезпечити саме кримінальна поліція. Та Мебіус відмовився щось робити і виклав власну думку щодо цього. До того ж зробив вія це прилюдно, висловлювався відверто, по соромлячись. Зрештою, як розповідав Баум, затопив у вухо якомусь високому поліцейському чинові. Наступного дня змушений був залишити службу: згодом відкрив приватну детективну контору.

Взагалі-то я не дуже довіряв таким установам, вони здавалися мені підозрілими, бо збивають на манівці людей, які вірять, ніби йдуть прямим шляхом. Та відтоді, як познайомився з Мебіусом, трохи змінив свою думку. І не тільки тому, що з ним можна було дійти згоди; більше того, він був мені симпатичний. Людина, яка говорить завжди те, що думає, і для якої гроші — зовсім не найвища цінність.

Я познайомився з ним, коли став працювати на «Саллівен, Фассбендер і Саллівен», хоча він був не на нашому боці. А шкода! Агентство «Аргус», мабуть, солідніше за Мебіусове, та має погану славу. Агентів Сметса всі знають, як надзвичайно дорогих, безцеремонних та пихатих людей. У Мебіуса зовсім по-іншому.

— Хелло! — вигукнув він, коли я увійшов, підводячись мені назустріч з простягнутою рукою. — Я вже гадав, що моя секретарка жартує. Є справи? Чи порвали з «Аргусом»?

Він підсунув мені крісло, сам сів у гойдалку.

— Чим пригощати? Кавою? Сигаретою?

Я подякував і відмовився.

— Мій шеф не знає, що я тут. В мене своя справа. «Аргуса» ж я терпіти не можу.

— Чом це? Ретельні люди.

— Надто ретельні. І дуже пихаті.

— Чоловіче! — вигукнув він весело. — Ви ще не знаєте, якої високої думки я про себе!

Якби не добра слава, якої Мебіус, безперечно, зажив як детектив, то, глянувши на нього, можна було б розчаруватися. Нічого спільного з Шерлоком Холмсом. Низенький на зріст жвавий дядечко років п'ятдесяти п'яти, з добрими спокійними очима. І саме тому він приваблював до себе людей: вони одразу ж довіряли йому.