Заборонена кімната - Фред Унгер

Десь там стояв автобус «фольксваген», на якому утік Хайнке-Штудер. У добрий бінокль звідси можна було б спостерігати, чи все йде за планом. Мимоволі я глянув у протилежний бік. Там стирчала висока будівля з баштою на даху. В небо вп'ялася тонка срібляста антена. Може, радіостанція?

Ця антена про щось настирливо нагадувала. Але про що? Здавалось, ось-ось пригадаю, та марно. Бракувало головної ланки.

— Цікаво, — озвалася дівчина. — Чому ви все це для мене робите?

Я не відривав погляду від дороги. Назустріч мчали автомобілі, ззаду нас обганяли, попереду весь час спалахували червоні гальмові вогники. І я мусив гальмувати, сигналити, зупинятися, знову рушати вперед.

— Треба відповідати на це запитання?

— Так.

— Чому?

— Тому що я не хочу жалості. Я ненавиджу це почуття. Тепер ніхто нічого не робить дурно, за спасибі. І ви, пане докторе Тердонк, теж не…

— Правильно, — перебив я. — Я теж роблю не так просто. Але я надзвичайно дорогий. Дорожчий за Фассбендера.

— Скільки ж ви зажадаєте?

— Не гроші…

— Щось інше?

Вона запитала холодно, діловито, але я відчув у її голосі зневагу.

— Набагато більше. По-перше, облиште величати мене паном доктором. Я не формаліст. Можливо, я ледачий, нахабний, наївний, дурний, гидкий, — будь ласка, що завгодно, але я не титулована вченим ступенем машина для обробки документів, яку крутять як хочуть. Оцініть мою індивідуальність. Називайте мене просто Лекс. Я не дуже знахабнів?

Відчув, що Полетта здивовано дивиться на мене. Звичайно, вона чекала чогось іншого, і я збив її з пантелику. Мені враз стало весело. Мало не забув про дорогу. Раптом заскреготіли гальма, ревнула сирена і хтось вилаявся.

— Якщо ви не будете уважнішим, — глузливо промовила дівчина, — то я взагалі не матиму змоги називати вас Лексом.

— Згода, — пообіцяв я. — Відтепер я їздитиму, як молодий бог. Оскільки ж ми заговорили про імена, Поллі…

— Стоп! Про Поллі мови не було.

— Все ж таки, — задоволено заперечив я. — Майже.

Вулиці ставали ширшими, будинки нижчими. Вони відсунулися один від одного, поміж ними з'явилась зелень палісадників і газонів. Від дерев надали тіні. Ми були вже на Південній.

— Лексе, — промовила дівчина, — я боюся, що в мене з вами буде чимало клопоту.

— То правда. Але що я можу вдіяти, коли Поллі мені більше до смаку, ніж Полетта. Сподіваюсь, що ми зупинимося на Поллі. Добре?

— Ні.

— А мій гонорар?

Вона похитала головою.

— Тільки не це…

— Чому?

— Подумайте самі. І зрозумієте. — Вона взяла сумочку. — Взагалі можете зупинитись. Ми вже приїхали.

Я завернув праворуч і загальмував. Будинку я не побачив. Липи схилялися над вулицею, вони стояли суцільною стіною, сплітаючи віти у тінисте склепіння. Вздовж тротуару тяглася огорожа вище зросту людини. Пахло травою і водою.

Полетта Уден вилізла не одразу. Прошепотіла:

— Сердитесь?

— Розчарувався.

Вона всміхнулась.

— Якщо будете розумненьким, то ми ще побалакаємо про це. Домовились?

— Я не можу вас силувати.

— Не можете, — підтвердила вона. — І не варто.

Ми домовилися на суботу; я одержав милостивий дозвіл зайти до неї додому.

Полетта вилізла з машини, я дивився їй услід. Пройшла тротуаром, відчинила хвіртку, яку майже не видно було в зелені. Ще раз махнула мені рукою, я відповів. Усміхнувся.

Ні, Полетта Уден виявилась набагато привабливішою, ніж уявляла собі Кріс. Такий милий їжачок. Кожна річ має свою ціну. І я готовий був платити.

Десь через дві години я нарешті второпав, про що нагадувала мені антена на даху будівлі поблизу міської автостради. В думках я знову побачив маленький автобус, що зупинився біля заправочної станції; водій схиляється над панеллю, повертає важілець, спалахує червона лампочка. «Покупців немає, — говорить у мікрофон. — Які пропозиції?»

Я підхопився з тахти і подзвонив у «Едем». На щастя, Карл ще був там.

— Маєте новини? — спитав він.

— Ще ні. Я в іншій справі. Чи важко вмонтувати в автомобіль радіотелефон?

— Ні. Щоправда, треба гроші, та коли вони є…

— Хвилинку! Отже, я можу вмонтувати в своє авто радіотелефон?

— Будь ласка, — весело відповів Карл. — Але багато з цього ви не матимете.

— Чому?

— Тому що потрібна ще центральна станція. З ким же ви будете інакше підтримувати зв'язок?

— Чи важко спорудити таку станцію?

— Насамперед потрібен передавач. Потім підсилювач, батареї, антена. Все це коштує добрячу купу грошей.

— І все?

— Ні. Ще потрібен час: за день таку штуку не склеїш. Зрештою, потрібний ще дозвіл. І чи дістанете ви його…

Я поволі підбирався до того, що хотів знати. Тепер вирішальне запитання!

— Скажіть, а варто споруджувати таку установку задля того, щоб використати її лише один раз — ну, скажімо, на одну-дві години?

Карл важко дихав у трубку.

— Дурниці, — промовив він нарешті. — В такому разі можна зарадити справі іншим способом.