Заборонена кімната - Фред Унгер

— Ви й брехати вмієте. Одразу помітно: школа Фассбендера. Здається, з вас вийде непоганий юрист. Будьмо!

— Отже…

— Зачекайте, — промовив він задумливо. — А чому б вам не піти з цією справою до Цахойса?

— До кого?

— Що? — недовірливо запитав він. — Ви не знаєте Цахойса?

— Ніколи не чув про такого.

Мебіус впав у крісло-гойдалку, відштовхнувся ногами від столу і захитався туди-сюди.

— Цахойс — одна з найсвітліших голів, яких я знаю серед нашого брата. Дивак. Спритний, потайний, хитрий як лис. Ніхто не знає, як звуть його насправді. Відомо лише, що колись він працював у Канаріса, потім попав у немилість в управлінні безпеки, зник за кордоном і лише після сорок п'ятого виринув знову, вже в американській уніформі. Чим він тоді займався — невідомо. Можливо, був у Гелена, може й ні. Виринав то тут, то там, врешті став приватним детективом. Та, очевидно, справи пішли не так, як гадалося. Офіційно його контора ще існує, фактично її вже продано. Зараз Цахойс працює у відомому електротехнічному концерні. В охороні.

— Зовсім опустився…

— Навпаки. Злетів.

— Хвилиночку, — сказав я. — Поясніть.

— Дуже просто. Він відає контршпіонажем.

Тепер я зрозумів. Останнім часом різні індустріальні трести почали створювати маленькі приватні армії, Офіційно це називалося охороною підприємства, але тільки частина цих людей справді займалася охороною. Більшість виконувала функції цивільної таємної поліції: наглядала за персоналом та профспілками. Найменше ж було відомо про третє відділення цієї охорони: так званий контршпіонаж. Вірніше, за цією назвою ховався витончений промисловий шпіонаж. І хоч формально повноваження «охорони» були більш обмеженими, ніж державних таємних служб, але за прийомами роботи вони майже не відрізнялись од них.

Все, що розповів Мебіус, було, безперечно, цікаво, але я не бачив, яку матиму з цього користь.

— Якщо він сидить там, то навряд чи візьметься за мою справу. Навіть якби і захотів…

— Помиляєтеся, — заперечив Мебіус. — Цахойс має підстави допомогти вам. Можливо, зробить це лише заради грошей. Він ніколи не був перебірливий, а тепер, коли йому перепадають лише крихти від солодкого пирога, то й поготів! Його шеф, звичайно, хапає добрячі шматки, але Цахойс — невелика персона для сторонніх. Тому він береться за такі справи, на які б я ніколи не наважився. В нього могутні покровителі, що врятують, коли треба. Може, вам пощастить.

— Де його знайти?

— В Дюссельдорфі. У нього там маленька контора. Якщо хочете, я йому зателефоную.

— Буду дуже вдячний.

Мебіус набрав восьмизначний номер, двічі викликав міжміську і нарешті його з'єднали з Цахойсом. Той погодився зустрітися зі мною в себе за годину.

Я подякував Мебіусу і розпрощався. Він міцно потис мені руку.

— Ще одна порада, — сказав він. — Якщо Цахойс відмовиться, облиште цю справу. Ніякої самодіяльності. Я не люблю ходити на похорони. Особливо коли ховають самогубців.

Я розсміявся.

Я сів у машину і рушив до Дюссельдорфа.

Навколо поволі пропливав плоский ландшафт. На обрії вставали силуети заводів, над ними розливалася заграва мартенів. Червоно-бурі і жовто-сірчасті хмари тягнулися аж до мостів через Рейн.

Біля хмарочоса Тіссена я повернув на Кенігсалеє. Звідси їхати було не більше п'яти хвилин. Я глянув на годинник: до умовного терміну залишалось ще понад чверть години. Тоді зупинився біля поштамту, зайшов туди й зателефонував у «Едем». Відповіла реєстратура: я впізнав голос Елен.

— Це я, Лекс. Слухай, я взнав прізвище людини, котра брала напрокат «ситроєн». Його звуть Куно Наеглі, повинен мешкати у вас. Чи це так, я, звичайно, не знаю. Може, хитрий хід.

— Хвилинку, я перевірю. Як його?

— Наеглі.

— Зачекай.

Я притиснув плечем трубку до вуха, сперся на полицю і задивився на вулицю.

Кенігсалеє. Банки, палаци страхових компаній. Знову банки. Білий бетон мінився на сонці. Крізь темно-зелене листя виблискували вітрини розкішних магазинів. Далі, поблизу «Бранденбахер хоф», височів «Парк-готель». Номер на двох там коштує 160 марок за ніч. За ці гроші ви матимете телефон навіть у ванній.

У бічному крилі «Парк-готелю» розташований Клуб промисловців. Увесь цей бучний архітектурний комплекс — його власність. Члени клубу — п'ятсот найбагатших дюссельдорфців. Список членів тримають у таємниці. Щоправда, дядечко Магнус називав мені деякі прізвища. В цьому клубі 27 січня 1932 року виступав Гітлер, людина, яка за походженням, освітою та маєтком ніколи не змогла б стати його членом.

Голос Елен повернув мене до дійсності.

— Твої відомості правильні. Наеглі жив у нас. Швейцарець. Адреса, яку він назвав: Аскона, вілла Боргезе. Це тобі допоможе?

Я переклав трубку в ліву руку, правою ж притримав двері, за які смикав якийсь чоловік.

— Трошки. Аскона. Це, здасться, в кантоні Тессін, на Лаго-Маджоре. Це все?

— Ні. Ти звідки?..

— Люба, я слухаю тебе навстоячки. Що далі?

— Наеглі сьогодні знову приїхав. Оселився в триста п'ятому номері.

— Що! — заревів я. — Той самий?

Чекав я чого завгодно, тільки не цього. За моїми розрахунками Наеглі вже давно мав бути за горами, за долами. А він спокійнісінько зупинився в тому ж готелі. Щось тут не так.

— Я зараз подивлюся обидві квитанції, — запропонувала Елен. — Зачекаєш?

— Ні. Скажеш завтра ввечері. Я теж повинен тобі дещо… Хвилинку!

Я поклав трубку на поличку і розчинив двері, на ручці яких повиснув, мов розлючений бульдог, якийсь товстун.