Заборонена кімната - Фред Унгер

— Ще хвилиночку, — зненацька обізвався шеф і підморгнув. Це мало означати перемир'я. — Чи ви бачили Полетту? Яка вона з себе? Гарненька?

— Панна Уден, — розлючено відповів я, — по всьому подарує вам своє фото, на якому запише розмір талії і сердечну посвяту. Цього досить?

— Непогана думка, — засміявся він. — До речі, вам треба щось робити із своєю жовчю, Тердонк. Ваша дратівливість мені не до вподоби. Вона мені ні до чого. Тепер можете йти.

Кріс розмовляла по телефону через мій апарат; трубка її телефону також лежала на моєму столі. Кріс перервала розмову й іронічно прошепотіла:

— Твоя клієнтка.

Певна річ, це була Поллі. Хотіла знати, чи залишається в силі наша угода щодо сьогоднішнього вечора.

Її голос примирив мене з усім. Я забув про Фассбендера і Кріс, про свої справи, навіть про «Хуке і Шпетверт». Тільки зараз помітив, що на вулиці сяє сонце. І пір'ясті хмаринки пливуть по небу. На підвіконні сидів горобець і, схиливши голівку, заглядав у кімнату. Горобець був товстий і куций, але для того, хто зриває блакитну квітку романтики, навіть старий чобіт видається прекрасним.

Мені захотілося сказати Поллі щось приємне, миле. Та почав затинатися. Вона розсміялася.

— Лексе, лірика з вас не вийде.

І повісила трубку.

Розлючений, я жбурнув трубку на свій телефон. Витяг сигарету, запалив. Тут Кріс помітила, що її розмову перебили. Вона поклала трубку на свій апарат, знову підняла, але телефон мовчав.

Наступні півгодини наші телефони ніби хтось зачарував. Вони дзвонили, ми хапали трубки, але розмови не виходило. Нарешті Кріс замислено подивилась на мене, пирхнула й поміняла трубки.

— Лексе, як її кличуть?

— Полетта.

— І вона тебе не цікавить?

— Ні, — відповів я сердито, — аніскілечки.

Субота, пів на восьму вечора.

Час великого перепочинку. День уже закінчився, ніч іще не починалася.

Вулиці стихли. Лише іноді проїде автомобіль. На кухні дані Гнайзенек бряжчать тарілки. Пахне м'ятою і весною. У вікнах палає вечірня зоря. На фіолетовому небесному тлі жовтіє світлова реклама.

— Коли вже ти скінчиш одягатися? — питає Франк. Він допиває рештки мого мартіні, розпатякуючи з насолодою.

— Тільки не запевняй мене, що ти розмовлятимеш з нею про Цахойса. Та ще в смокінгу! Ти маєш вигляд шлюбного афериста. Або шляхетного негідника.

— А ти в своєму фраці зовсім не схожий на дипломата.

Франк зітхає.

— От уже й грубіяниш. — Він виливає з пляшки останні краплини мартіні. — Здається, цього разу ти міцно засів на гачку.

Я стою перед дзеркалом і натираю підборіддя туалетною водою. На етикетці зображено засмагле обличчя. Чоловік усміхається, спрямувавши твердий погляд у безмежні далі. Я пробую скопіювати погляд. Не виходить. Тоді усмішку. Це вже трохи краще.

— Тобі недобре? — непокоїться Франк.

Розчаровано ставлю пляшку на місце. Полетті Уден доведеться задовольнитися таким, яким я є. Без сталевого погляду.

— А тепер геть звідси! — гукаю Франкові.

Франк ліниво вилазить з крісла.

— «У юних і щасливих не стійте на шляху…» Висадиш мене біля «Едему»?

— Залюбки, ти, жалюгідна подобо Паганіні.

— Паганіні, — зауважив він похмуро, — був скрипалем.

— Ось маєш! — кажу. — Ще один, хто не вмів грати на роялі.

Франк зсовує окуляри на лоба і роздивляється мене як рідкісну комаху. Мовчки бере пальто. Я ж стромляю в кишеню пуделька, подарованого Карпом.

На головному вокзалі після запеклої суперечки на тему, які квіти слід дарувати дівчині, купую букет троянд. Біля «Едему» висаджую Франка, нагадавши, щоб він чекав нас близько десятої, бо я маю намір десь перед тим попоїсти з Полеттою. Франк хитрувато всміхається.

Поллі Уден мешкає в будинку, зведеному ще в тридцяті роки. Східці стоптані, із стін обсипається штукатурка. У дворі галасує дітвора. Крокую сходами, розмірковуючи, як маленький їжачок поставиться до квітів.

«Людина з квітами — це вже не чиновник», — самовдоволено думаю я і натискаю на дзвоник. Двері відчиняються. Переді мною хлопчина в розстебнутій сорочці із закатаними рукавами.

— Вам кого? — питає непривітно.

Так само непривітно відповідаю, що хотів би бачити панну Уден.

— Її немає, — бурчить він, витріщаючись на мене. Йому не завадило б поголитися.

— Коли ж вона повернеться?

Хлопчина, випнувши підборіддя, стояв непорушно.

— Не маю найменшого уявлення.

— Давно пішла?

— Гм!

Я подивився на букет: він видався мені зовсім зайвим. Парубійко теж, здається, поділяв цю думку. Я зробив останню спробу.

— Вона нічого не переказувала?

— Ні.

— Дивно…

Я розгорнув папір на трояндах, надумавши хоч квіти лишити тут. Парубійко мовчки дивився на мене.

— Гадаю, — раптом промовив він, — що вона домовилася з іншим.

Я насторожився.

— Це вона казала?

Хлопець щось пробурмотів. Я знову загорнув квіти.

— Гаразд. Тоді не заважатиму.

Він стоїть на дверях і дивиться мені вслід, поки я не зникаю за поворотом