Заборонена кімната - Фред Унгер

— Ось! — кажу, тицьнувши їй букет у руки. — Поздоровлення від міністра в справах сім'ї і побуту.

Та, спустившись на кілька східців, подумав, що краще подарувати троянди Елен. Повернувся. Товстуля встигла доповзти лише до наступного повороту. Притиснула до себе мої троянди, дивиться на мене риб'ячими очима.

— Пробачте, — кажу, — маленька помилка. Чи не міг би я забрати назад половину букета.

Вона ще міцніше притискує квіти до грудей.

— Тільки половину, матусенько. Не весь.

Мовчить. Дивиться.

— Послухайте-но. Букет…

— Густаве! — раптом верещить вона. — Густаве, іди сюди швидше!

— Тоді тримай свій віник, — просичав я. — Стара відьма!

Лаючись, збіг сходами. Вечір був зіпсований.

Що робити, коли тебе підвела дівчина? Мені ще ніколи не доводилося ставити собі такі запитання, тому я не міг на нього відповісти.

В «Едем» ще рано. Відвіз машину додому, поблукав по міському парку і нарешті з розпачу пішов у кіно. Потрапив на бойовик з купою трупів у фіналі. Вціліли лише герой і його білява дівчина. Це настроїло мене меланхолійно. Я сів у таксі і поїхав у «Едем».

Буллі, як завжди, стояв біля дверей, копирсаючись у зубах. Поглянув на мене здивовано.

— Сам?

— Ні, — роздратовано відповів я, — дама у шапці-невидимці.

— Ага. Значить замовлений столик не потрібний?

— Буллі, колись ви були більш тямущий.

Франк сидів за роялем, дивився на двері. Він одразу помітив мене, взяв кілька гучних акордів і заграв вихідний марш з «Тангейзера». Я зневажливо повернувся до нього спиною.

У Фелікса біля стойки знайшовся вільний стілець, і я видряпався на нього. Фелікс допитливо глянув на мене, мовчки підсунув подвійне віскі. Без содової. Фелікс знає людей.

Урочистий марш з «Тангейзера» враз обірвався: Франк нарешті дотумкав, у чому справа. Але зреагував по-своєму — залунав жалібний марш Мендельсона-Бартольді. Я відгукнувся на це новою порцією віскі.

— Феліксе, — спитав, — як кінчають з піаністами? Отрута? Пістолет?

Він посміхнувся темними сумними очима.

— Хочете зробити неприємність Елен?

Світло пригасло, стало жовтим, тьмяним і, мов сутінки, попливло по блідих обличчях. Над нами щось засичало, спалахнув промінь прожектора, впав на поміст. Там уже стоїть Клер. Чорнява, струнка. Світло стерло тіні під її очима, пом'якшило жорсткі лінії рота. Вона має чудовий вигляд.

Заспівала хрипким прокуреним голосом пісню про кохання, яке невідомо коли почалося і невідомо коли скінчиться. Слова слабенькі, оплески ріденькі.

Світло стало фіолетовим.

— «Ніч літнього сонцестояння», — оголосила Клер.

Після перших акордів я насторожився. Це була вона, ота мінорна мелодія. Тепер були й слова. Не про чорні човни і туманний ліс. Тільки про піч літнього сонцестояння. Слів малувато, але вони подобаються. Мелодія теж. Клер кинула побіжний погляд у мій бік.

У бар опустився Буллі, торкнув мене за плече і з таємничим виглядом сунув записку.

— Від Елен, — прошепотів.

Я скептично глянув на папірець; записки рідко приносять радість. Розгорнув, прочитав і… ляснув Буллі по плечу, та він, на жаль, уже зник. Кругленький панок поруч зі мною розплескав коньяк, допив рештки і ображено витріщився на мене. Хотілося дати йому прочитати записку, та, певно, вона його не цікавила. Там стояло: «Щойно дзвонила Поллі. Ти не повинен сердитися на неї. Щось їй стало на заваді. Зараз вона приїде в «Едем». Е».

Я обережно сховав дорогоцінну записку в бумажник.

— Феліксе, що п'ють у ніч літнього сонцестояння?

— Покращало?

— Усе гаразд.

— Тоді треба випити мартіні.

— Феліксе, — сказав я схвально, — з таким знанням людей вам треба бути юристом. Ми б з вами впоралися за всю кримінальну поліцію.

Він підсунув мені склянку. Глянув трохи іронічно.

— Іноді я помиляюсь. Моя дружина…

— Є відомості про неї?

Фелікс кивнув.

— З тим американцем нічого не вигоріло. Дотягнув її лише до Лаго-Маджоре. Тепер вона засіла в Локарно і не знає, що робити далі.

Я поставив склянку.

— Лаго-Маджоре? Ви дещо мені нагадали? Зараз повернуся.

Я сповз із табурета, прочвалав у фіолетовому сяйві, штовхнув Буллі, який зазирав крізь двері в зал, і опинився в холі.

Тут панувала звичайна ділова метушня. До під'їзду раз у раз підкочували автомобілі, приватні і таксі Хряпали дверцята: сито і глухо у великих авто, тонко, брязкотливо — в дешевих. Обертові двері вихлюпували на вулицю готельну обслугу і знову всмоктували її. Росли гори пакунків, валізок, чемоданів. Усім диригував поважний портьє, який не забував при цьому поблажливо приймати чайові.

В реєстратурі було повно роботи. Я проштовхався до віконечка Елен, надряпав на бланку замовлення: «Наеглі» і простягнув їй. Вона зиркнула на дошку з ключами від номерів, потім на адміністратора і голосно сказала:

— Дама чекатиме вас у зимовому саду. Хвилин через десять.

Я вибрався з гомінкої, схвильованої юрби і піднявся сходами. Червоний плюш на мармурі. Шовкові шпалери. Двері оббиті шкірою. «Едем» — другий за багатством готель у місті; в ньому поєднувалися зручність з майже музейними розкошами, що завжди нагадувало мені виставку старовини.

В саду куняла на лаві якась леді. Цокав годинник. Рослини стомлено похилились. Я кинувся в крісло, простягнув ноги і став чекати. Рівно за десять хвилин прийшла Елен.

— Ти взяв собі за звичку відривати мене від роботи саме тоді, коли в мене обмаль часу. Давай швидше.