Заборонена кімната - Фред Унгер

… Ніч літнього сонцестояння.

Поллі зіщулилась, ніби їй стало холодно.

— Іноді, — промовила тихо, — мені стає страшно від власної сміливості.

Принесли вино. Оберкельнер Макс любовно витяг шишку з кошика і подав нам. На запиленій етикетці стояла дата, яка примусила мене шанобливо схилити голову. Поллі здивувалася, потягла до себе картку вин.

— Лексе, — прошепотіла вона, — скільки ж воно коштує?

Та я міцно тримав картку.

— Набагато дешевше, ніж цей вечір для мене.

— Ви нерозважливий.

— Зайва розважливість надокучає, — розсміявся я.

Макс відкоркував пляшку так обережно, ніби це було не вино, а нітрогліцерин. Похитуючи головою, Поллі дивилась на вкриту пилюкою пляшку, потім понюхала вино в келиху і задумливо наморщила лоба.

— За що ж ми вип'ємо?

Я думав недовго.

— За наш успіх.

— Ви вірите в це?

— Ми мусимо вірити.

Келихи дзенькнули. Франк, який помітив, що ми цокаємося, виконав коротенький туш.

— В усякому разі, — схвально промовила Поллі, ставлячи келих, — на винах ви трохи розумієтесь.

— Дуже мало, — зітхнув я. — Я взагалі неосвічена людина. Немузикальний. Про спортивні автомобілі не маю найменшого уявлення. Наше судочинство для мене — книга за сімома печатями. Зрештою, зовсім не розбираюся в жінках.

Поллі схилила голову набік, в її очах затанцювали веселі чортики.

— А мені здавалось, що саме на жінках ви добре розумієтесь.

Це мені припало до смаку; адже майже кожен чоловік охоче почув би від гарненької дівчини, що він ловелас. Тому я протестував дуже мляво. Поллі всміхнулася.

— До того ж ви брехунець. Елен і Франк присягаються, що ви непоганий юрист.

— Якби це залежало від мене, я б ніколи не став юристом.

— А ким?

— Паровозним машиністом, продавцем морозива, водієм таксі, капітаном… Дитячі мрії. Та дядечко зажадав іншого.

— Ваш дядько?

— Мій батько помер, коли мені було дев'ять років. Від тифу. Мати загинула під час повітряного нальоту у 1944 році. Тому моєю домівкою стали притулки та інтернати, сім'єю — чужі люди. За все платив дядечко, зараз він надто часто нагадує мені про це. Він і вирішив, що найкраща професія для мене — юрист. І я став ним. Ваше здоров'я!

Поллі більше не всміхалася.

— А ваш батько? Він був…

— Ні. Мій батько не був кимось особливим, а з точки зору дядька — взагалі людиною непрактичною. Тому що був чесним і хотів таким залишитися. Більше нічого. Вони всі йому казали: якщо не нацист — в люди не вийдеш. Та й хворий він був. Але вони послали його 1944 року під Познань будувати дзоти. Більше його не бачили. З того часу я самотній. І ось що з цього вийшло. Мій дядечко має мене за паршиву вівцю у своїй отарі.

— Я теж росла одна, — сказала Поллі. — Тато не мав змоги турбуватися про мене. Мимоволі відчуваєш себе ображеною життям.

Уже деякий час я відчував, що хтось уперто дивиться на мене. Поволі підвів голову. В дверях стояла Клер і не зводила з нас очей. Біля неї — двоє чоловіків: червонопикий з гаража і мій знайомець з автобуса — «фольксвагена» з Другої Північної. На якусь мить паші погляди схрестилися, і та мить здалася мені вічністю. Потім чоловіки хутко повернулися і вийшли, Клер за ними.

За чверть до дванадцятої ми залишили бар. Поллі трохи сп'яніла, захотіла випити десь іще чашку кави. Я прикидався байдужим, але серце обливалося кров'ю. За півгодини я мушу знову бути в готелі — сам: Поллі не повинна знати про наші наміри.

Та, на жаль, усе пішло не так, як гадалося. На вулиці не було жодного таксі.

— Краще викликати телефоном, — порадив портьє. — Цієї години з таксі завжди скрутно.

Ми повернулися до реєстратури. Елен дзвонила по телефону. Біля неї стояв чоловік. Спершися ліктями на бар'єр і затиснувши між ногами чемодан, він нервово барабанив пальцями по склу. Я одразу впізнав його: це була людина, що тієї ночі прибула на Другу Північну «ситроєном». Елен поклала трубку.

— Зараз буде таксі, пане Наеглі. Портьє вас попередить.

Помітивши мене, здивувалася.

— Елен, — швидко промовив я, — мені теж потрібне таксі. Негайно.

Вона непомітно хитнула головою в бік Наеглі. Я кивнув. Елен знову взяла трубку, набрала номер. Зайнято. Ще раз. Марно. На вулиці просигналило авто. Наеглі стрепенувся. Та це була інша машина, в яку залізли три блондинки. Наеглі нетерпляче поглянув на годинника. Очевидно, дуже поспішав.

Це міняло справу. Міняло все. Наеглі не повинен утекти від мене. Тому я вже і не думаю про те, що тільки-но хотів позбутися Поллі.

— Елен, — сказав квапливо, — можна взяти твоє авто?

— Дихни.

Дихнув. Вона відступила на крок.

— Виключено.

— Не будь такою!

— Лексе, не верзи дурниць.

Наеглі взяв чемодан і відійшов до віконця з поштовими листівками. Звідти крізь вікно дивився на вулицю. Елен примружилася.

— Я відвезу тебе, — сказала. — Вже скінчила роботу.

— Ні.