Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Це було новиною для Немидори Харлампіївни, і вона спитала недовірливо:

— Картоплю теж чистить машина?

— Чистить, — ствердила Ієреміада, — хоч вічка все ж доводиться руками виколупувати.

Розповідь збентежила Немидору Харлампіївну. Вона з сумом подумала: «Розледащів народ. Діди й прадіди руками чистили і нічого — жили і бога хвалили».

Ці думки викликали навіть підозру до Ієреміади. «Певне, чистити не хочеться, то й говорить про ті машини…» Галущиха прискіпливо глянула на Ієреміадині руки. Те, що побачила вона, вразило її.

Руки дівчини не кришили капусту, а строчили; за ними встежити було важко — тільки ніж мигтів та посувалися під нього пальці, довгі й гнучкі, як у піаністки.

У Немидори Харламиіївни було велике й справедливе серце. Стежила за тими пальцями, немов слухала музику. Вголос вона нічого не сказала, підвелася, стала по другий бік столу, взяла в руки ножа. В кухні зацокотіли два ножі.

Від літ баба Галущиха обважніла, руки в неї не були такі тонесенькі й легкі, як у Ієреміади. Але пальців своїх Немидора Харлампіївна не віддала на поталу часу. Хай Ієреміадині руки були куті з платини, срібла й лебединого пуху, хай. Але ж, крім цих благородних металів, є і бронза на світі. І проти Ієреміадиної платини, срібла і лебединого пуху баба Галущиха виставила найблагороднішу бронзу, ту, з котрої колись були куті мечі із котрої тепер виливають погруддя Героїв і Героїнь. Ієреміада ще не бачила в роботі Немидори Харлампіївни, а тепер побачила і ножа свого випустила. Стояла зачарована, трохи розкривши рота з ніжними рожевими губами. Як одійшла, сказала:

— У нас в технікумі ніхто так не вміє! Кажуть, я січу добре, та куди там мені!

Жінки почали з пошаною ставитися одна до одної. Від цього в кухні робота кипіла. Механізатори, доярки не могли нахвалитися обідами. А тим часом Семен Халява вів свою лінію.

— І все ж таки, — сказав він якось Тангенсу Петрові,— ніхто не зварить такого борщу, як Ієреміада.

— Не скажу, що у неї погані борщі,— відповів Тангенс Петро, — але куди їй до баби Галущихи!

— Хто з них краще варить, можна легко вирішити, — втрутився Лука Гречаник. — Хай вони викличуть одна одну на змагання! Тоді й побачимо!

Коли Тангенс Петро і Семен Халява про все поінформували Ієреміаду і Немидору Харлампіївну, остання вдарилася в поли і зразу ж з мокрим рядном накинулася на трактористів.

— І вигадають таке, чорт батька зна що! Чи вам часу дівати нікуди, чи святої роботоньки немає?! Вік прожила без змагання і нічим, слава, богу, люди не штрикали у вічі. Ідіть геть, забирайтеся, щоб я вас і у вічі не бачила!

Баба Галущиха розходилася, бо боялася, що змагання внесе в кухню ворожнечу, посварить бабу Галущиху з Ієреміадою і зробить з кухні не місце, де баба Галущиха священнодіяла біля столів і печі, а пекло. В пеклі ж баба Галущиха не могла бути пасивною особою. Вона не належала до тих, хто любить, щоб його смажили на сковородах; а сама любила банити у киплячій смолі грішних, а як підвернеться під гарячу руку, то й праведних. Могла й Ієреміаду в запалі в ту смолу посадити, ще й жару підсипати. А дівчину вона полюбила. Отож і розходилася.

Бог був щедрий, як творив бабу Галущиху: дав їй такий мовний запас і такий жалький язик, що інші хлопці вже давно, вхопивши шилом патоки, дали б драла. Але Петра й Семена вибити такими засобами з позиції було неможливо. Вони тільки посміхалися і, підтримуючи один одного, самі переходили в наступ. Тангенс Петро ще й обняв за плечі Немидору Харлампіївну, посадив на стілець і промовив:

— Та ви ж, Немидоро Харлампіївно, тільки послухайте. Не такий страшний чорт, як його малюють! Думаєте, ще посваритеся з Ієреміадою? Та нізащо в світі! Ви ось гляньте: це я, а он Семен Халява. То спитайте нас, скільки разів ми з ним на соціалістичне змагання ставали? А посварилися хоч раз? Чи хоч раз я позаздрив, коли наперед вибивався Семен? Або Семен — коли я? Та ще ж казна-що було б…

Світ знав до цього часу лише двох, древніх, ораторів — Демосфсна і Ціцерона. Демосфен жив колись у античній Греції. Ціцерон у Стародавньому Римі. Після смерті обидва, будучи язичниками, потрапили в пекло і там коротали вечори в теплих казанах, які звільнялися після того, як чорти шабашили і грішники йшли відпочивати. А тепер на світі з’явився третій, вже сучасний оратор, Тангенс Петро. Головною прикметою його ораторського хисту були «ведмедячі» лапи й груди, неначе артилерійський полігон. Петро тримав за плечі бабу Галущиху і, низенько нагнувшись до неї, бутів, як бугай: «Так отож, бабо, бачите, так отож, бабо, чуєте…»

Баба Галущиха нічого не бачила, чула тільки, як тріщали їй кістки в суглобах, як від ваги їй дух забивало. І вона крикнула:

— Лапи свої забери, ведмедю клятий! Бачиш же, що задихаюся…

Петро зняв руки з бабиних плечей. Баба Галущиха скоса глянула на них, подумала: «Такими й справді задавити може!» Її ще і ще поривало до лайки, але що ж поробиш, коли несила її! І вона сказала, зітхнувши:

— Ну то вже гаразд, згодна. Відчепися тільки.

Отак і почалося змагання між обома куховарками.

А наші мандрівники про це нічого ж не знали, навіть не здогадувалися.

Болото розстилалося безмежне. Та це й не болото було, а ланцюги озер, котрі залишилися від весняної повені. В ці озера забрели поліські ліси і стояли де по кісточки, де по коліна то в сліпучо-ясній, то в темній, то в зеленавій дзеркальній гладизні.

Дорога йшла через ці ліси й озера. Там, де підіймалась вона — і ліси вибиралися з води на горбочки; де опускалася — і