Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Тимофій махав руками, підскакував. Але коли одна блоха примудрилася і вкусила його за нижню губу, він втратив рівновагу: ліва нога його посунулася з стежки у придорожній бакайчик; туди ж, слідом за нею, опустився і її власник.

Минуло кілька секунд, і безодня поглинула Тимофія — тільки рюкзак стирчав на спині. Тим часом війнув вітерець, набігла хвиля, хлюпнула й покотилася далі, несучи за собою все люте плем’я тимофійоїдів. Дві чи три перелякані блохи зачепилися за Тимофіїв рюкзак, але наблизився Явтух, витяг вперед довгу верхню губу, дмухнув; одна блоха, підхоплена вихором, була зметена у воду; дві другі потрапили на зуб Явтухові, і він їх з’їв. Після цього Тимофій підвівся. На ньому не було ні єдиної блохи. І він зітхнув з полегкістю. Але полегкість ця за мить зникла. Тимофій мацнув кишеню. Там замість подушечок знайшов квашу. Серце його закричало, сльози виступили з очей.

Сухі подушечки були гарненькі. Лежали в кишені так тихо, що й непомітно було. А як розмокли, почали обтягати труси, доводилось їх раз у раз підсмикувати. Цього мало! Подушечки були солодкі, то й кваша з них стала солодка. Вона стікала з кишені на ноги, розмальовувала їх патьоками, до патьоків прилипали мухи і всяка погань.

З цукерками у Тимофія вийшло так само, як із коржиками. Як їв Пилипові й Женьчині, то з жалем хвалився: «А мені мати не дали, кажуть: грошей нема». Всі тоді співчували Тимофієві: сунули йому в рот що краще, а тепер що вийшло?

Тимофій заплакав, але не тому, що йому стало соромно, — жаль було цукерок. Зранку б їх поїсти! А тепер що з них? Розмокли, розкисли!..

Він зашилив руку в кишеню, побарбався там і враз пожвавішав: хто сказав, що цього їсти не можна?

І почав їсти! Солодка кваша текла йому по руці, в солодкому були його підборіддя, ніс, щоки.

«Ех, Тимофію, Тимофію, глянь, на кого ти схожий!» — так повинна б була звернутися до хлопця його совість. Але, не звернулась: совісті у Тимофія не було.

Тільки Оля не брала участі у подіях. Дівчинка стояла, низько схилившись над маршрутною картою. Вона втратила напрям, завела кудись експедицію.

А їй же як довіряли! І як не довіряти! Адже вона перечитала всього Джека Лондона, всього Жюля Верна, Юрія Смолича, Миколу Трублаїні… У всіх кінцях світу побувала з своїми героями, всі океани виборознила вздовж і впоперек. Кого ж призначити штурманом експедиції, як не Олю?

Григорій Савич стояв збоку і думав. Помиляються хлопці, гадаючи, що він був захоплений географічними знаннями Олі. Правда полягала ось в чому. Ще з зими в учителя склалася думка, що Оля погано розбирається в картах. Щоб виправити цю хибу, він і призначив її штурманом експедиції. Перед походом Григорій Савич провів з нею кілька занять. Оля під час цих бесід дивилася на нього своїми великими розумними очима, неначе підтверджувала: «Еге ж, еге ж, все так і є, як ви розказуєте, і я вас добре розумію…»

Тепер Григорій Савич пильно позирав на Олю, і йому все ясніше і ясніше ставало: нічого в картах Оля не розуміла! Адже навіть чотирикласник може побачити, що треба було взяти повз розбиту громом сосну, а вона завела експедицію в болото.

До всіх цих подій Тимофієві не було ніякого діла. Він був заклопотаний своїми справами. Ще за п’ять днів до цієї події Пилип на археологічних розкопках знайшов бронзового жука. Жука цього він тоді сховав у кишеню, а коли він там завмер, проміняв Куприкові за пір’їну, котру, тікаючи через дорогу, загубив перепел. У Куприка жука виміняв Тимофій. Дав він за нього два гудзики. Тепер цей жук розкошував у Тимофієвому джемі і разом з черговою порцією цього наїдку потрапив Тимофієві у рот.

Розкусивши і пожувавши трохи, Тимофій скривився. В роті було гірко, гидко…

— Сплюнь! — зрозумівши в чому річ, крикнув Григорій Савич.

Еге, «сплюнь», коли у роті не лише бронзовий жук, а ще й солодкий джем. І Тимофій замість того, щоб сплюнути, проковтнув його!

Оля схлипувала над картою. До неї підійшов Куприк.

Справедливо було б з самого початку штурманом експедиції призначити його, а не цю безпорадну дівчинку. Проте старий морський вовк розумів і Григорія Савича: раз Оля і поняття не має, як користуватися картами і читати їх, хай навчиться. І він підкорився необхідності. До того ж матроси мусять бути дисциплінованими, витриманими, чемними, а надто щодо дівчат. Куприк і уявити не міг, як би ото він сказав Григорію Савичу: «Бач, призначили її, а вона куди завела!» Так ні один матрос в світі не міг сказати, не до лиця, це людям, висоленим морем, загартованим у бурях і штормах. Тому Куприк ні разу навіть не наближався до Григорія Савича, ні разу не дозволив собі лізти з порадами до Олі. Та коли вона розгублено спинилася, коли заплакала, дивлячись на карту засльозеними очима, йому стало жаль її.

— Можна, Олю, поглянути на твій компас? — спитав він.

Оля крізь сльози простягла йому експедиційний компас. Він був неушкоджений, правильний, як слід показував на північ синьою стрілкою і на південь червоною стрілкою.

Взяв Куприк у руки карту і компас, і в нього враз роздулися ніздрі. І став він високим, сильним.

Григорій Савич, поглянувши уважно на обох, спитав:

— Що тут у вас сталося?

— Та нічого, — відповів Куприк і неначе спиною своєю Олю затулив. — Ми трохи збилися.

Інший хлопець поспішив би скинути провину на Олю, ще, може, й висміяв би, а Куприк затулив її отим словом «ми». Бо хто це ми? Це можуть бути і Куприк та Оля; і Куприк, Оля та Григорій Савич, і ціла експедиція…

Григорій Савич подумав: «От у Куприка є мета життя — стати матросом, а ця мета