Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

— Та куди ти дивишся! Не туди дивись, а он куди. Бачиш, бачиш? Визирне і сховається, визирне і сховається!

І Олю наглядів Григорій Савич і, коли вона надивилася на білочку, сказав їй:

— Косу поправ, Олю, бант розв’язався.

Оля почала поправляти бант, а Григорій Савич все дивився на неї: «У цієї дівчинки у душі дві камери: одна — де Оля щоденно буває; другу припасено для незвичайних випадків. Тоді Олина душа, перебравшись у ту велику камеру, і сама стає великою й загадковою».

У Олі був брат, старший на три роки і такий же дебелий, як і вона. В саду він напоровся на склянку, розрізав глибоко ногу. У дворі була на той час тільки Оля. І ось сталося те незвичайне, що є й досі загадкою для Григорія Савича. Оля підскочила до пораненого брата, підхопила його на руки, на руках однесла в хату і там вже зробила перев’язку пораненому. Григорій Савич знає того брата. І ростом, і вагою він вдвічі вийде супроти сестри. Де ж у неї взялася та сила? А другий випадок такий. Трапилось це минулого року. Григорій Савич, розказавши дітям про задачу Льва Миколайовича Толстого, запропонував її розв’язати. Оля ніколи не славилася математичними здібностями. Задача Толстого, здається, її зовсім не зацікавила, вона навіть умови не записала. Крутилася, перешіптувалась з сусідами. Григорій Савич спинився біля неї. Відбулася звичайна шкільна сцена. Учитель зробив зауваження, учениця почервоніла, насупилася, але олівця не взяла.

«Хай перенервується трохи», — подумав Григорій Савич і одійшов. Коли хвилин через десять він знову глянув на неї, то побачив незвичайну картину: у дівчинки все пашіло від збудження. І так червонолиця, вона ще дужче розчервоніла, очі мало сказати блискотіли — палахкотіли. «Ну, що тобі?» — спитав Григорій Савич. «Я вже розв’язала!» — урочисто відповіла дівчинка. Григорій Савич підійшов, зазирнув у зошит. Там було чисто. Він нерозуміюче подивився на Олю. «Я не писала, а так розв’язала!» Задачу, вона розв’язала правильно, а на другий день дістала двійку, бо не змогла відповісти на якесь буденне запитання. «Що може вирости з такої людини, — міркував Григорій Савич, стежачи, як Оля поралася біля банта. Годилося б завести щоденник і в тому щоденнику записувати, яка вона тепер, що з неї стане через десять, двадцять років… Еге ж… Дуже цікаво було б побачити її дорослою. Так і всіх інших…»

Григорій Савич думав про те, якою стане Оля через п’ять, десять, п’ятнадцять років. А йому і в голову не спадало поцікавитися, про що Оля думає сьогодні і що вона зробить завтра!

Біля Трьох сестер дорога розчахувалася надвоє. Та, що йшла вправо, вела до великого села Біла Криниця. У Білій Криниці тричі на тиждень відбувалися базари, і тоді сюди з’їжджалися люди з усієї округи. Базарну площу оточували магазини, де за склом на вітринах лежали красиві складані ножі, ручки-самописки, пера, лінійки, компаси. Хто з хлопців сюди потрапляв, того й за вуха не одтягнеш від такої вітрини.

У магазині з написом «Тканини» продавалися барвисті капронові стрічки. Ні з яких стрічок не можна зав’язати таких красивих бантів, як із капронових. Кожна дівчина, котра носить дві коси, повина мати і два капронові банти. При товстій косі належить носити один, але великий, пишний бант.

Коли Оля думала про банти, в неї на щоках поверх звичайного рум’янцю з’являвся ще один, легкий і ніжний, як і та тканина, з котрої робиться бант.

Люся теж любила банти, хоч і менше, ніж Оля.

Але коли вона бачила намисто — просте чи коралі, з дукачами чи без дукачів, — серце її починало стискатися, аж сльози набігали на очі. Вона й сто разків могла б надіти на шию. Але школяркам годилося носити лише один скромний разочок. І Люся, тамуючи сльози, казала собі і всім на світі, тобто матері: «Коли так, то зовсім нічого носити не буду!» І ходила з голою шиєю.

Оля вирахувала, що в неділю в Білу Криницю обов’язково приїде Ієреміада, нібито для того, щоб у «Тканинах» побувати, а насправді, щоб шулікою накинутись на Григорія Савича!

У дівчинки в душі настовбурчилися крильця, а маленьке серце обернулося па сторожку квочку. Переповнена одним бажанням — за всяку ціну врятувати від хижих пазурів бідолашного Григорія Савича, Оля за один день встигла запалити новою ідеєю Пилипа, Люсю, Хому й Куприка. А ідея ця полягає в тому, щоб не йти тією дорогою, яка одходила вправо. Ну, що там можна побачити?! Село та й годі. Треба податися вліво. Ото дорога! Там починається болотяне Полісся. І які болота підуть, страх сказати: на п’ять кілометрів усе водою залите. Зверху небо, знизу — вода. З води ліси стирчать, вода ж неглибока: де по коліна, де по кісточки, а де, може, й по пояс. Щоб не заблудити — на деревах сокирами позначки затесані!

Щодо Куприка, то він має свою мрію — пробитися туди, де більше жаб. А там вже видно буде, що з ними робити. Треба тільки перетягти на свій бік Женьку. Але ж і в чесній голові рояться часом макіавеллівські, тобто тонкі й хитрі, думки. Треба переконати його, що як поїсть жаб’ячої страви, то й стрибне вище за Куприка, і випередить у змаганні, і буде такий гінкий та шовковистий, як Хома і Пилип.

Про це й відбулася розмова. Куприк розказав Женьці все те, що й Олі розказував. Почувши Куприкову розповідь, Женька щиро спитав:

— А ти правду сказав, еге?

— Еге, правду, — відповів Куприк. — Ти тільки до них придивися.

Женька був третій, хто почав приглядатися до високих, гінких, — шовковистих Пилипа й Хоми. І в нього, як і в Олі та і в самого Куприка, враз одкрилися очі на правду.

Отак зав’язала Оля вузол навколо Григорія Савича.

Коли він