Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

— Це тому, що вони нишком їли жабів…

Про жаб Оля вже знала, то й відповіла Куприкові:

— Так вони ж тільки раз, щоб покуштувати…

— Тільки покуштувати?! — підхопив Олині слова Куприк з таємничими інтонаціями в голосі.— Ти слухай мене, я тобі скажу, що історією з бабою Теклею вони закінчили свої пригоди… — Куприк притяг ближче до себе Олю, схилив до неї голову й зашепотів: — А до того вони щодня ласували молодими жабенятами, тільки не дома, а на Скапенівці, на болоті. Там побудували собі курінь, землянку і піч і вже варили й смажили, скільки хотіли. Мене теж затягали, тільки я при одній думці… брр… Щось стає впоперек горла, під груди давить і не пускає. А їм нічого. Того й вигнало обох. Бо жаба у воді живе, то скільки вологи у неї в м’ясі! А вологу любить все на світі. Тільки надворі завесниться, а в колгоспі вже хапаються закривати вологу; не закриють — випарує, і врожаю не буде. А в жабів волога ніколи не випаровується. Отож як потрапить у хлоп’ячий організм, так той почне мов на дріжджах рости. Он хоч і глянь! — Куприк перевів очі на Пилипа й Хому. За ним попливла поглядом і Оля.

І побачила вона таке, чого раніше ніколи не помічала: Пилип і Хома справді були не такі, як усі хлопці,— гінкі, засмаглі, аж коричневі, шкіра в обох гладенька, мов шовкова, носи хоч і пооблазили, так у кого ж вони не облазять? Йдуть весело, легко і тільки похитуються в такт ході. Женька теж був високий і шовковистий, але все одно не такий. Всі хлопці не такі, хто жаб не їсть. Це відкриття так схвилювало Олю, що в неї вогнем запалали щоки, в грудях її набралося стільки цікавих новин, що коли вона не виллє душі Люсі, то не знати, що станеться. І Оля, закричавши щосили: «Люся, підожди!», кинулася навздогін за подружкою.

Куприк залишився сам. Дивився на Олю і задоволено всміхався. «От завдав їй жару, тепер півгодини з Люсею перешіптуватиметься. А я все й вигадав!»

Надивившись на Олю і Люсю й на те, як вони перешіптуються, Куприк поспішив, щоб наздогнати хлопців. В цей самий момент погляд його спинився на Пилипові й Хомі. Взявшись за руки і розгойдуючи цей подвійний ланцюг щирої дружби, вони весело скандували: «Раз, два, ще раз!» Але Куприк цих слів не почув. Та й взагалі він не слухав, а дивився. І побачив Пилипа і Хому зовсім такими, якими побачила їх Оля: гінкими, стрункими, шовковистими. «Звичайно ж такими будуть, — вигукнув бідолашний Куприк, — як ціле літо на болоті полювали!» І в його уяві враз усе те, що він вигадав для Олі, за правду стало.

Ціле літо обидва на тій Скапенівці пропадали. І ні з ким не гуляли, тільки вдвох! І все у них тайни! Кажуть: «На розкопки ходили». А бач, які це розкопки! Як отак «розкопувати», то, звичайно, вижене тебе. І пошовковіеш, бо в тому м’ясі вся сила!»

Куприк дивився на приятелів і не пізнавав їх. Гінкі ж, як тополі! А йому й безмін нічого не допоміг! Та й як допоможе? Безмін увесь зроблений із заліза, а в залізі вологи не буває ніколи, всю вологу одразу іржа поїсть.

У Куприка було гарне, свіже, порожевіле від хвилювання обличчя, а йому здавалося, що нужденнішого хлопця на світі немає. Якийсь час ішов мовчки в німому стражданні, потім вирішив: «А коли вони можуть їсти жабів, то чому мені заборонено? Я теж хочу бути і гінким, і рум’яним, і шовковистим».

Отак народилися жабоїдські думки у бідолашного Куприка.

До полудня Лісостеп зник зовсім. Ішли по неоглядному Степу, та, коли скінчилося море пшениці, грунт почав сіріти, обернувся на супісок. Ще Степ за спиною, а попереду вже Полісся! Чудасія!

Дехто з хлопців здогадався, що це ж вони дійшли до того місця, де відногу Степу перетинає видовжена затока Полісся з пісками, болотами, вереском, дряпоштаном і сфагновим мохом.

У дівчат був свій клопіт. Люся, не така довірлива, як Оля, вислухавши її, зразу сказала: «То Куприк умисне вигадав. Він знає, що ти всьому віриш, та й морочить тобі голову». У Олі обличчя зразу стало сумне-сумне, вона закліпала, на віях повисли сльози. Люсі стало жаль її. Вона раптом присіла на стежці, почала розгортати густий шпориш і придивлятися до дрібненьких квіточок, котрими були вкриті зелені стебла шпорищу.

— Ой Олечко, глянь, які вони красиві та манюсінькі! — скрикнула Люся.

Оля присіла біля неї, теж низенько нагнулася. Квіточки були такі гарні, що коли б збільшити їх та поставити в кімнаті, то все навколо прикрасили б. Оля забула про кривду, бо побачила перед очима свою хату, стіл, засланий білою-білою скатертиною, а на столі велику склянку з квітами. Вода в склянці прозора, через скло і через неї видно зелені стебла квітів. І Оля замилувалася… З дому перелетіла за одну мить на леваду. А як згадала про леваду, то в голові зараз постала біла хата по той бік вибалка й Ієреміада, бо то була Ієреміадина хата. Від цього видіння у Олі одразу піднялися її крильця. Маленьке її серце застукотіло, защеміло. «Не дам, не віддам я їй Григорія Савича, — кричало це серце, — вистачить їй студента Колі і тракториста Кучерявого!» Може б, і ще щось промовило Олине серце, коли б не Пилип.

— Ей, ви! Сидите, в траві копирсаєтесь. А чи знаєте, що Степ вже кінчився і перед нами Полісся?!

Пилип і собі присів біля дівчаток, і як присідав та дивився на Люсину голову, то у нього густо почервоніли і щоки, і вуха. «Як же ж гарно бути біля неї,— подумав щасливо. І зразу ж за цим вдруге подумав: — А чого це я так роздівчатився?! Хлопцям не можна до дівчат отак липнути, бо не козаки з них виростуть». І Пилип, немов той Атлант, що держав на в’язах усю вагу світу, поволі підвівся і, ступаючи, мов п’яний, рушив до Хоми, котрий вже готувався стати секундантом на дуелі, що мали відбутися між Куприком і Женькою.

Женька був незадоволений змаганнями з стрибків,