Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Хома почав обмацувати його литки й м’язи на стегнах, а Пилип — біцепси. Руки в Куприка були хоч і жилаві, а тоненькі, та й ноги теж! Де бралася Куприкова сила, так вони й не дізналися.

Однак не всі кинулися до Куприка. Була на світі одна людина, у котрої серце, як у матері, боліло за кожного: і за Хому, і за Куприка, і за Женьку. Як же ж стиснулося воно, коли та людина побачила, що всі кинулися до Куприка, а Женька з своєю недолею залишився сам. Цією людиною була Оля. Товсті щоки її аж почервоніли з жалю, вона підійшла до Женьки і сказала:

— Тобі просто не пощастило! Коли б ти дуже схотів, то куди йому проти тебе!

Олині слова впали бальзамом на пекучі Женьчині рани. І Женька мовив зневажливо, адресуючи свою зневагу Куприкові:

— Атож. Це я умисне, щоб потішити його. Я коли б схотів, вдвічі далі стрибнув би.

— Авжеж, — проспівала Оля і враз, шарпнувши Женьку за руку, прихилила до себе: — Глянь, що Явтух з Тимофієвою кишенею виробляє! Бач, бач! Там же коржики!

Тим часом і сам Тимофій помітив свою біду. Він накинувся на Явтуха, стусонув його кулаком межи очі. Явтух швиденько вихопив свою губу з Тимофієвої кишені, три чи чотири коржики від такого швидкого поруху змінили свою траєкторію і потрапили на придорожній шпориш. Там на них і спинилося вісім пар очей. Перша, найспритніша пара, була Люсина, потім Пилипова, далі Хомина. Сумно хитав головою Григорій Савич.

Женька порснув, мов камінь із пращі:

— Так оце таке твоє слово?! А хто тоді, як жували Хомині вергуни, жалівся на матір, що нічого не спекла на дорогу? Ти ненажерливий такий! Нам шкода його, сунемо йому, що в кого є, а він все жере та жере, мовчить і не каже, що збрехав!

Женька аж тіпався від обурення. Та і всі обурилися, крім Явтуха й Білана. Стежачи за виразом Біланових очей, можна було припустити, що й він не одмовився б покуштувати Тимофієвого печива. Але Григорій Савич не давав на це дозволу. Явтух був не такий делікатний. Скоса позираючи на Тимофіїв кулак, він почав потихеньку топтатися, і хоч топтався начебто на одному місці, однак якось так ставало, що відстань між коржиками і його верхньою губою все меншала й меншала. Тимофій стояв, опустивши голову, і в одне вухо впускав, а вдруге випускав слова Григорія Савича про егоїзм, чистоту товариських взаємин, щиру дружбу.

Поволі Тимофій почав червоніти, але червонів він не від слів Григорія Савича, а від того, що Явтухова губа вже впритул наблизилася до коржиків, розкиданих на траві. Оля, котра завжди боліла серцем за потерпілого, хотіла була поболіти й за Тимофія, але відчула, що не може.

— Так ви ж гляньте, він і не слухає, що Григорій Савич каже! — скрикнула вона. — Ах ти ж безсовісний! — І Олине серце одштовхнулося від Тимофія. Вона, мало не плачучи, сказала йому:

— З такими безсовісними очима тобі треба не на екскурсію ходити, а спекулювати на базарі! Дивитися на нього гидко! — Оля враз не знать чого заплакала. Сльози котилися з її очей, бігли по засмаглих товстеньких щоках, і де пробігали, там залишалася ясна смужечка.

Коли Люся побачила Олині сльози, то почервоніла, налилася злістю і накинулася на Тимофія:

— Ти поганий Плюшкін! І очей у тебе не двоє, а четверо: двоє дивляться, щоб людей в оману вводити, а двоє в кишенях чужих пасуться. Який ти товариш? Хіба на тебе покластися можна? Тьху. І бачити не хочу тебе! Ходім, Олю!

Люся обняла за плечі Олю, витерла їй заплакані очі й мокрі щоки і повела її вперед.

Як вони пішли, а Григорій Савич одвернувся на мить, Пилип, підсунувши Тимофієві під самого носа кулака, загрозливо прошепотів:

— Ну, начувайся!

З усіх аргументів цей Пилипів аргумент виявився найбільш переконливим. Тимофій забігав очима, позадкував і сказав з таким розрахунком, щоб почув Григорій Савич:

— А чого він з кулаками!

Пилип опустив руку. І коли Григорій Савич обернувся, то не побачив ні Пилипового кулака, ні взагалі нічого такого, що могло б привернути його увагу. Пилип мирно розмовляв з Хомою, начебто й не він секунду тому тицяв свого кулака під самісінький ніс Тимофієві.

Помалу всі заспокоїлися, тільки Григорій Савич заспокоїтися не міг. Який же він учитель, коли на його слова Тимофій і вухом не повів? Це ж поразка, поразка учителя в двобої з учнем! І що його робити в таких випадках? Де набратися майстерності, уміння розв’язувати подібні трудні вузли? Як повелися б зараз Ян Коменський, Песталоцці, Ушинський?

Григорій Савич відчув себе таким безсилим, нещасним, що навіть подумав: «І навіщо було братися за таку відповідальну роботу, як педагогічна. З усіх спеціальностей — це найтяжча. Бо нема нічого складнішого в житті, ніж душа людини. Колись була така думка, що душа дитини — грудка м’якого воску, ліпи з неї що хочеш. То, виходить, душа Тимофієва теж з воску? Ну ні! — запротестував Григорій Савич. — У всякому разі, не м’який віск, і ліпити з нього, видно, не мені випадає.— Григорій Савич почав зітхати, потім подумав: — От закінчу з цією екскурсією, подам заяву, щоб звільнили з школи, піду на курси трактористів…»

Але такі думки не довго трималися в голові у Григорія Савича. Незабаром він почав картати себе: «Ех, ти, вже й носа повісив. Вчися перемагати труднощі!..»

А що ж Тимофій? Навколо нього піднялася колотнеча, його лаяли, а він відчував лише одне: пекучий жаль за коржиками. А оті лайки — безсовісний, Плюшкін, чотирьохокий, що з них? На зуб покладеш чи в кишеню сховаєш? Лайка — не бійка: в боку не болить. І оце все. Більш нічого не поворухнулося ні в душі, ні в сумлінні у Тимофія.

Незабаром