Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
Вода, особливо на відкритих місцях, була така тепла, що хлопців увесь час поривало спинитися на привал і полягати проти сонечка в цій теплій купелі.
Але краще за всіх почував себе Білан. Він не поспішав на глибоке. Спочатку зайшов по кісточки. Відчувши наближення води, блохи, які розкошували нижче Біланових колін, поспішили перебратися. Тоді Білан ступив глибше. Знаючи, що з водою жарти погані, блохи з ніг вовкодава сипнули йому на живіт. Білан все опускався у воду. І в міру того, як він осідав униз, блохи підіймалися вгору.
Нарешті всі зосередилися на хребті. Тут було сухо, звідси видно було, як гуляли на небі хмари і вибиралося, не хапаючись, на обідній пруг сонце.
Блохи, котрі народилися й виросли на лапах у Білана і через те могли спостерігати лише трави, по яких бродив вовкодав, тепер здивовано озирались довкола і одна з них, цікава все знати, промовила: «Я навіть і в думці не припускала, що світ такий великий і так багато в ньому чудес!» Друга відповіла їй: «Мені здавалося, що за Біланову шерсть немає нічого вищого на світі!»
А тим часом Білан зробив ще один крок у глибину, і блошине царство, зачувши нову небезпеку, кинулося від Біланового хвоста до загривка. Цікава блоха теж там опинилася. Тут було затишно, мило, і вона знову почала озирати всесвіт, вигукуючи кожного разу: «Ой лелечко, як же ті сосни вигнало високо вгору! А гляньте на оту водяну доріжку, що побігла вперед поміж старими дубами…»
Говорила вона піднесено, з великим почуттям і хвилюванням. Все ж Білан не зважив на це і забрів на таку глибину, що й загривок його пішов у воду.
Між блохами почалася паніка. Одна блоха, що добре знала парламентарний устрій всіх блошиних держав світу, вискочивши на найвищу біланову шерстину, вигукнула з пафосом: «Я протестую! Це порушення всіх віками усталених норм. Білан створений для того, щоб носити у жилах кров, а ми — щоб ту кров пити! А тепер нас віддаляють од Біланової крові! Ніколи ні я, ні блохи, старші за мене, не були свідками таких нелюдських вчинків з боку Білана…»…
Вода проскочила струмочками поміж Білановими вухами, і блоха, не закінчивши патетичної промови, стрибнула на ніс вовкодава.
Але не всім так пощастило. Сила-силенна бліх, підхоплена вітерцем, опинилася в воді. Аж закипіло навколо Білана. І тут загинула безліч бліх. Загинули б і інші, коли б не та блоха. Красуня, з витонченою талією і ногами, котрі могли підкидати струнке тіло своєї владарки на півтора метра, скрикнула: «Брати мої, сестри мої рідні! Або всі помремо в цьому безмежному океані води, або всі враз стрибаймо на отой кущик. Це — водяна горілка. Стрибайте, ховайтеся під білі пелюстки, як під Біланову шерсть, і чекайте на якусь гаву, котрій випаде щастя врятувати нас!»
Отут і треба було Білану хоч на п’ять секунд зануритися з головою. Тоді всіх бліх знесло б геть, і вони загинули б у пучині. Але Білан боявся набрати у вуха води, то й не занурився. З цього скористалися блохи. Чорний рій легко одділився від Біланового носа й вух і мостом перекинувся на пелюстки болотної квітки. Білан же посунув далі. Вслід йому летіли прокльони. Його називали варваром, звірюкою, нелюдом. І кожна, кинувши свою лайку Біланові на голову, щиро зичила: «Хай западеться твоє ім’я!»
Експедиція пробиралася в глиб Полісся. Йшлося легко. За три кілометри шляху тільки раз трапилося, що вода стояла по коліно. Явтух розписав себе хвостом так, що став схожий на зебру, тільки не з поперечними смугами, а з поздовжніми. Навіть Тимофій ожив. Брьохав, аж бризки навколо летіли.
Спереду забілів кущ з білою шапкою квітів. Тимофій пізнав рослину і гукнув стиха, щоб ніхто не почув: «Та це ж горілка! Тепер посмакуємо!»
Щоб наламати лопуцьків, треба було наблизитися до куща. Він це й зробив.
Білі пелюстки раптом ожили, і чарівлива блоха, набравши в легені повітря, загукала, ледве тамуючи радість у грудях: «Ну, брати й сестри, раз, два! Вперед!»
Тимофій не почув цього. Виламавши найкращий лопуцьок, він витер його рукавом і поклав у рот. Стебельце, було солодке, ніжне, як і всякий добрий лопуцьок. Тимофій прицмокував і водночас нишпорив очима навколо: чи не видно ще одного кущика.
Що ж далі розповідати? Чи про те, що Тимофій знайшов ще один лопуцьок, чи про те, як, вигрівшись проти, сонечка після купелі, ота чарівниця блоха вискочила на хребет Тимофієві і закричала у захваті: «Милі сестрички й братики, спробуємо, чи добріє п’ється Тимофієва кров!»
Цей заклик не пропав даремно. Блохи так дружно взялися за роботу, що Тимофій спочатку підскочив і почав лупцювати себе де дістане. Він крутив головою, вигинався. Найбільш досвідчені блохи одразу сипнули в ту ямку, котра міститься під брехушкою, і там присіли, вийнявши свої інструменти для здобуття Тимофієвої крові. Тимофій аж засичав.
Побачивши таку картину, Пилип свиснув і, одступаючи далі від Тимофія, гукнув йому:
— Вішай рюкзака на сучок, а сам падай у воду. Це, видно, Біланові недобитки!
— Еге, еге, падай! — підтримали Пилипа в один голос Хома, Женька й Куприк.
Добре Пилипові та хлопцям радити, коли у них в кишенях, крім дохлих жуків та старих шайб, підібраних на дорозі, нічого не було. А Тимофій, крім коржиків, ще дома запасся цукерками-подушечками з повидлом; подушечки були дуже смачні; такий покорм міг пригодитися кожен день, кожну годину…
І тепер йому радять з цим багатством падати у воду! Хіба ж для того він їх од хлопців ховав, од дівчат і ласого Явтуха? Кричать: падай! А як же ти впадеш, коли жаль! А блохи тим часом не вгавають — кусають, штрикають, живцем п’ють кров Тимофієву.
І Тимофій метався, не знаючи, що робити: віддати себе на поталу блохам чи розлучитися з подушечками, начиненими смородинним, малиновим, вишневим, сливовим повидлом! Тимофій не знав, що робити, а блохи знали. Тіло у Тимофія було молоденьке,
