І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— О, я бачу, ви завоювали якщо не симпатію Моніки, то симпатію мадам Тарваль! Коли вже вона з першого дня знайомства почала частувати вас такими стравами…
Після вечері Генріх замовив ще пляшку коньяку і коробку сигар.
— Так роботи буде багато, кажете? — запитав він, пригублюючи чарку.
— Раніше було легше, — зітхнув Лютц, — тоді дивізія стояла компактно. Штаб містився в Екслебенці, і роботи було куди менше.
— А чим викликана зміна розташування дивізій? — поцікавився Генріх.
— Бачте, спочатку французи сиділи тихо і спокійно. Але після нашої поразки під Москвою вони підняли голови. З'явилися так звані макі. Стріляють вони здебільшого з-за рогу і переважно в офіцерів. Трапляється, що псують залізниці, висаджують у повітря мости, а то й військові об'єкти. Частини СД і поліція вже не в силі впоратися з ними самі, і через це охорону воєнних об'єктів доручили нашій дивізії. От так і вийшло, що нашу дивізію довелося розкидати по різних пунктах на протязі дев'яноста кілометрів, від Сан-Мішеля аж до Шамбері.
— І макі після цього притихли?
— Навпаки, вони ще більше активізувалися. Справа ускладнюється тим, що їм допомагає населення. Два тижні тому загін макі зробив наскок на табір російських полонених. Макі перебили охорону, яка, треба сказати, поводила себе надто безтурботно, і кількасот росіян пішло з ними в гори. Погоня не дала жодних наслідків. І от маєте: за кілька днів до вашого приїзду макі, вже разом з росіянами, зробили напад на автоколону з боєприпасами, що їхала на захід, до Атлантичного валу. Тепер вони чудово озброєні нашою ж таки зброєю.
— Я сподівався, що відпочину тут після Східного фронту, а воно, як кажуть росіяни, потрапив з вогню та в полум'я.
Гауптман почав докладно розповідати про недавню операцію караульного загону проти партизанів. Генріх уважно слухав, не забуваючи пильно стежити, щоб чарка Лютца не стояла порожньою. Незабаром гауптман вже був напідпитку.
А тим часом, поки Гольдрінг і Лютц в затишному номері ресторану «Темпль» вечеряли, Моніка мчала велосипедом у напрямі до невеличкого села Понтемафре, поблизу якого стояла електростанція, що постачала енергію навколишнім населеним пунктам.
Чотири кілометри асфальтованої дороги така хороша велосипедистка, як Моніка, проїхала за якусь чверть години.
— Мені треба бачити Франсуа, я привезла йому вечерю, — звернулася вона до знайомого слюсаря.
— Для вас, мадемуазель Моніка, розшукаю його і під землею! Ех, щасливий цей Франсуа! — додав він з щирою заздрістю. — Така красуня сама приїздить до нього на побачення!
Моніка нічого не відповіла.
І цей слюсар, і всі на електростанції були певні, що Моніка — наречена Франсуа, чого ні він, ні дівчина не заперечували.
Навпаки, щоб підкреслити свою близкість, Моніка навмисне при всіх простягла Франсуа маленький вузлик з вечерею. Франсуа відвів дівчину в глиб подвір'я і, сівши на дошки, розгорнув вузлик. Здаля вони справді скидалися на звичайну закохану пару. Але, якби хто підслухав їхню розмову, вій би дуже здивувався, — те, про що говорили ця красива дівчина і цей високий, худий і дуже рухливий чоловік з коротко остриженим волоссям, аж ніяк не нагадувало тих милих дурничок, які звичайно так потішають закоханих.
— Що трапилося, Моніка? — стривожено запитав Франсуа, беручись, про людське око, за вечерю.
Моніка розповіла про свою сьогоднішню зустріч з Гольдрінгом і слово в слово переказала розмову з ним. Франсуа замислився.
— Очевидно, це провокація, — тихо кинув він, — і досить невдала. Через свою молодість цей барон, певно, ще не навчився тримати язика за зубами, але з усього видно, що він відіграватиме в штабі значну роль. Інакше б йому не готували заздалегідь квартиру. Отже, Моніко, доведеться тобі…
Побачивши, як спохмурніло обличчя дівчини, Франсуа тихо розсміявся:
— Ну, ну, веселіше! Я ще нічого не сказав, а ти вже насупилася. Та не хмурся ж так! Від цього з'являються зморшки, і ти передчасно постарієш. А для такого гарного личка… Ну, ну, не сердься, а то візьму тебе й поцілую — адже я твій наречений!
— Ой Франсуа, ти просто неможливий! І подумати тільки, що тобі доручено таку серйозну справу!
— А бути серйозним — це не означає ходити з похоронним виглядом, моя крихітко! Бо там, де жарт, там і добрий настрій. А ти маєш уявлення, що то означає добрий настрій навіть при поганій грі? А у нас з тобою гра дуже погана, дівчинко, бо ми нічого не знаємо з того, що мають на думці оті зелені жаби. От тому тобі й треба цього балакучого барончика…
— Франсуа!
— От, знов розсердилась! Та повір же мені, що я нічого ганебного тобі не раджу! Просто треба з ним зав'язати знайомство. Яка ж ти будеш жінка, коли не обведеш його навколо пальця! Ти подумай, яка зручна нагода: офіцер живе в готелі твоєї матері — це раз; безумовно, працюватиме в штабі — це два; не дуже вміє тримати язика за зубами — це три; щоденно зустрічається з красивою дівчиною — це чотири. І що вимагається від цієї дівчини? Іноді посміхнутися, опустити отак вії, поменше балакати самій і побільше слухати… І ми знатимемо все, що робиться в штабі. А ти розумієш, що то для нас значить?
— Але ж він якийсь… ну, не такий, як всі вони. Не чіпляється, не тиче до рук подарунки. Навіть жодного комплімента не сказав. І дивиться цілком байдуже…
— Ну, це вже залежатиме від тебе.
— А коли він запросить мене повечеряти з ним чи піти в кіно?
— Звичайно, піди! Напідпитку ми всі, грішні, стаємо балакучішими.
— Еге ж, а потім мене острижуть, як стрижуть макі всіх