І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Генріх з оберстом їхали в одному з класних вагонів в середині поїзда. Крайнє купе було відведене для денщиків, а далі розмістилися офіцери, по двоє, а то й по троє в купе. Окремі купе мали оберст, Кокенмюллер і Генріх.

Молодий лейтенант був щиро вдячний Бертгольду за це розпорядження, бо це давало йому змогу побути на самоті з своїми думками.

А вони були не дуже веселі.

Перед вікном вагона повільно пропливали знайомі пейзажі. Коли Генріх побачить їх знову? Коли він матиме змогу скинути оцей чужий і такий огидний мундир, зодягнеться в звичайний свій одяг, піде в ліс і безтурботно блукатиме між засніженими деревами або влітку кинеться горілиць на порослу зеленою травою землю і спокійно дивитиметься в безкраю небесну синь? Коли він зможе, не криючись, а на повний голос, заспівати свою улюблену пісню, оту, що завжди просив його заспівати батько? Та й чи побачить він батька коли-небудь? Чи побачить він своїх друзів, знайомих? Чи буде у нього змога продовжити перерване війною навчання?

Для рідних він «пропав безвісти». Таке повідомлення одержить його батько. Скільки сліз принесе ця звістка в рідний дім! Але так треба. Треба! Для всіх рідних і знайомих його немає на світі. Він пропав безвісти: є лише кілька людей у Москві, які знають, де він, яким відомо, що вже встиг зробити той, кого називають зараз Генріхом фон Гольдрінгом. Лише ці люди знають, де він зараз, що має зробити завтра чи позавтра.

І він виконає те, що йому доручено. Виконає, хоча б для цього треба було накласти життям. Він зробить це заради Вітчизни, заради батька, який так побивається за ним зараз і побиватиметься ще довгі-довгі роки.

Що він пережив у той вечір, коли розглядав альбом Шульца! Була хвилина, коли йому здалося, що він себе зрадить і кинеться на майора. Ніхто ніколи не дізнається, скількох зусиль йому коштувало себе стримати. Але він себе стримав, бо так було треба.

Тепер йому буде ще важче. Віднині він житиме не тільки серед ворогів, а й на чужині. Поки корпус стояв у Білорусії, він міг, у разі свого провалу, втекти в ліс, до партизанів. Він, хоч і жив серед ворогів, але був у себе вдома, на Батьківщині, і завжди відчував десь поблизу величезну силу свого народу, його незриму підтримку, усю невичерпну могутність його духу. Так, він житиме на чужині. А як що станеться — у нього залишиться єдиний вихід — отой крихітний револьвер, з яким він не розлучається ні вдень ні вночі.

Але, чорт забирай, він буде жити! Довго і на зло ворогам. У нього вистачить сил тримати себе так, щоб гестапівські хорти не натрапили на його слід, хоч йому іноді до відчуття фізичної огиди нестерпна ця роль барона фон Гольдрінга. Колись він розповість це рідним і друзям. А зараз треба мовчати, ні на мить не забувати, хто він і для чого його заслано у лігво ворога. І все-таки як йому важко, як йому нестерпно важко! Артисти в театрі можуть відпочивати під час антрактів, вони мають у своєму розпорядженні цілий день, щоб бути самими собою, а він має грати роль постійно, кожної миті, і грати якнайкраще, не маючи перепочинку навіть уночі, бо і вночі якимсь підсвідомим почуттям йому треба теж стежити за собою, пильнувати, щоб не прохопитися уві сні якимсь словом. І відпочинок ще так далеко! Та й чи дочекається він закінчення війни? Ходити так довго на краєчку прірви і не зірватися?

Ні, геть ці думки! Він зараз барон фон Гольдрінг. А про що може думати Гольдрінг, та ще й барон? Про партію у брідж, приємності, які на нього чекають у Франції, про оцей лист від Лори, якого він досі не прочитав і якого прочитати конче треба, бо оберст пильно стежить, щоб листування між Генріхом і Лорою не переривалося.

— Гер оберст просить вас зайти до нього! — гукнув Кокенмюллер, визирнувши з купе Бертгольда.

— Будемо вечеряти, панове, разом, а то мені самому сумно, — запросив Бертгольд.

Денщик оберста поставив на накритий вже стіл дві пляшки і безшумно вийшов.

— Чи правда, гер оберст, що у нас буде тривала зупинка в Варшаві? — запитав Кокенмюллер під час вечері.

— А вас це з якого боку цікавить?

— Я здичавів у цій остогидлій Білорусії. Хотілося б хоча пройтися по вулицях пристойного міста.

— Знаю я ваші прогулянки! — посміхнувся Бертгольд. — Ви без жіночого товариства, як риба без води. Занудьгували і сподіваєтесь на гостинність прекрасних варшав'янок?

Кокенмюллер почав вихваляти варшав'янок.

— Зупинка, мабуть, триватиме годин з шість, так що матимете змогу розважитись, — заспокоїв свого ад'ютанта оберст.

— Прогуляємось, бароне? — звернувся капітан до Генріха.

— Ні, я зв'язаний обіцянкою!

— Он як! — оберст не міг приховати здивування.

— Я обіцяв фрейлейн Лорі не знайомитися з панночками. Крім тих, звичайно, з якими вона сама схоче мене познайомити, — пояснив Генріх.

— О, я бачу, ви не марнуєте часу і таки добре навантажили пошту! — посварився пальцем оберст. На його обличчі засяяла благодушна посмішка.

— Ви вже бачилися з фрейлейн Лорою? — запитав Кокенмюллер.

— Ми бачилися лише в дитинстві. А тепер поновлюємо це давнє знайомство, так би мовити, заочно.

— Я сподіваюсь, Генріх, що незабаром зможу надати тобі відпустку і ти побачиш Лору, — пообіцяв оберст.

Сподівання Кокенмюллера на тривалу зупинку в Варшаві не справдилися. Виїхавши за межі російської території, ешелон рухався значно швидше, роблячи лише коротенькі зупинки на великих станціях. Це трохи порушувало плани багатьох офіцерів, які розраховували на бодай короткочасні відпустки в Берліні. Але наказ командування був суворий: