І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

За п'ять хвилин Генріх уже стукав у двері з табличкою «Ад'ютант командира дивізії гауптман Лютц».

— Увійдіть! — пролунав приємний баритон.

Назустріч Генріху підвівся з-за письмового стола високий, худорлявий офіцер у чині гауптмана, очевидно, сам Лютц.

Уся його постать і особливо великі сірі очі виказували, що гауптман дуже стомився. Про втому і якусь байдужість до своєї особи свідчила і досить недбала зачіска Лютца. Його густе темне волосся, хоч і було зачесане на проділ, увесь час розсипалося і падало на лоб, коли гауптман робив найменший рух.

— Лейтенант фон Гольдрінг, — відрекомендувався Генріх. Гауптман Лютц обійшов стіл і зробив кілька кроків назустріч Генріху.

— Гауптман Лютц, ад'ютант командира дивізії. Прошу, сідайте!

— Мене призначено в штаб вашої дивізії, — почав було Генріх, але гауптман перервав його:

— Про ваше призначення я знаю, і саме сьогодні ми чекали на вас.

Лютц сів на своє місце за столом, і Генріх простягнув йому документи. Мовчки позирнувши на них, гауптман взяв лише відрядження, решту повернув Генріху.

— Дуже радий, що ви приїхали, бароне! — привітно сказав Лютц і, засміявшись, додав: — Мушу признатися, що радію з чисто егоїстичних міркувань — сподіваюсь, що ви мене трохи розвантажите. Бо справ багато і все доводилось робити самому.

Поведінка гауптмана була щира і невимушена.

— Сподіваюсь бути гідним помічником.

— На жаль, моїм помічником ви не будете. Вас призначено офіцером для особливих доручень. Про це завтра дамо наказ. Але поскільки я виконував досі і ваші обов'язки, крім своїх ад'ютантських, то ваш приїзд справді для мене велике полегшення. А втім, по роботі нам з вами, гер лейтенант, доведеться часто зустрічатися, а то й працювати разом, і я сподіваюсь, що ми працюватимемо дружно.

— Я не маю найменших сумнівів у цьому, гер гауптман!

— От і добре! А зараз я покажу вам вашу квартиру. Я живу при штабі. Ми тут займаємо два поверхи. Кілька кімнат відведено під житло для офіцерів, але зараз вільних немає. На першому поверсі розташувався караул, а також міститься наше офіцерське казино. Отже, вам доведеться жити в іншому готелі, він навпроти «Європи». Я навіть думаю, що вам там буде краще — готель цілком пристойний.

Кімната, приготована для Генріха, була на другому поверсі готелю «Темпль». Певніше, тут було дві кімнати. У першій — передпокої — стояв лише умивальник, диван, маленький столик і два стільці. Друга — велика кімната — була умебльована значно краще. Широке дерев'яне ліжко, письмовий стіл, крісло, шафа, велике дзеркало і навіть нічний столик з телефоном і підставка для чемоданів. Генріх аж ніяк не сподівався на такий комфорт і щиро подякував гауптманові за його турботи.

— А звідси ви можете помилуватися містом.

Гауптман відкрив двері, і обоє вийшли на балкон.

— Справді гарний краєвид, — погодився Генріх.

— І зручний пункт, щоб подивитися на красивих дівчат.

Лютц вказав очима на дівчину, що зіскочила з велосипеда і стояла на протилежній стороні вулиці, чекаючи, поки пройдуть машини.

— А таки дуже красива дівчина. Хто вона?

Лютц посміхнувся.

— Ага, зачепило? Це дочка хазяйки готелю, в якому ви живете, мадемуазель Моніка.

— Красива дівчина, — замислено повторив Генріх.

— Не лише ви такої думки, бароне! Всі наші офіцери пробували залицятись до Моніки. І без найменшого успіху! Вона просто їх не помічає. На щастя, не всі такі суворі. Тут є кілька дуже милих дівчаток, я вас з ними познайомлю.

— Я не дуже полюбляю милих дівчаток. Мені більше до смаку… ну, скажімо, такі, як Моніка. Втім, про тутешніх красунь і їх вдачу ми поговоримо колись на дозвіллі. А тепер час влаштовуватись.

Генріх перехилився через бильця балкона і гукнув денщикові, який з машиною був унизу, щоб той заносив речі.

— Добре, що згадав: при вас лишиться цей денщик чи вам потрібен інший?

— Ні, цей виїде назад з машиною.

— Тоді я вам зараз же пришлю одного-солдата. Це тимчасово, поки ви самі не знайдете такого, щоб вам сподобався. Я особисто вважаю, що денщика треба обирати самому.

— Цілком з вами згоден.

Увійшов Ервін і вніс два великих чемодана.

— Ви, Ервін, вільні. Вдосвіта виїдете. А сьогодні погуляйте і випийте за моє здоров'я! — Генріх простягнув Ервіну сто-франкову купюру.

— Якщо ви так кидатиметеся грішми, ви розбестите вашого нового денщика, — зауважив Лютц, коли Ервін пішов.

— А я це роблю з практичних міркувань: сьогодні він вип'є в кабаре і вихвалятиме перед іншими солдатами мою щедрість. Після цього вони наввипередки набиватимуться мені в денщики…

— І ви візьмете найбільш наполегливого?

— Саме навпаки. Але в мене буде більший вибір. Хочеться, знаєте, мати біля себе порядну людину.

Лютц розсміявся. Генріх теж посміхнувся, але якось мляво, — кутиками уст, і Лютца вразив вираз чи то втоми, чи то суму, який ліг на обличчя лейтенанта.

Потискаючи гауптманові руку, Генріх на хвилину її затримав.

— А де ви сьогодні вечеряєте, гер гауптман? — спитав він.

— Обідаємо ми всі разом у казино, цього вимагає генерал. А снідаємо і вечеряємо де кому прийдеться.

— Тоді дозвольте мені запросити вас на сьогодні повечеряти зі мною тут?

— Дуже вдячний, охоче приймаю ваше запрошення, — вклонився Лютц.

— Тоді рівно о дев'ятій я зайду за вами.

Залишившись на самоті, Генріх почав влаштовуватись.

Незабаром всі речі було розкладено на полицях шафи і розвішано.

З дороги дуже хотілося помитись. Денщик, надісланий Лютцом, швидко усе