І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Про це не турбуйся. Поки сама не відріжеш на пам'ять комусь одного кучерика, жодна волосинка не впаде з твоєї голови! Так домовились? Повторюю, це дуже важливо. І щоб ніхто — навіть рідна мати — не знав про це доручення і про те, що тобі пощастить витягти з того барона!

Моніка зітхнула.

— Коли це треба…

— Дуже треба, — вже цілком серйозно сказав Франсуа. — Цим ти допоможеш усім нам, в тому числі і своєму братові. До речі, ти скоро, можливо, побачиш Жана.

— Коли? — зраділа Моніка.

— Я тебе сповіщу про це. Мабуть, тут, на електростанції. На наше щастя, німці не цікавляться нами, оскільки вони не користуються енергією цієї станції. А без особливої потреби все ж сюди не приїзди. Хоч всі й думають, що ти моя наречена, але, знаєш, обережність не завадить. Та й не треба, щоб німці тебе часто бачили на цій дорозі.

Моніка і Франсуа підвелись і пішли до виходу з станції. До Франсуа знов повернувся його звичайний жартівливий настрій.

— Та кинься ж мені на шию, щоб усі бачили, що тобі важко розлучатися з нареченим! — дражнив він дівчину. — Або хоч хусточкою очі витри!

Моніка розсміялася, лукаві вогники блиснули в її очах. Несподівано нахилившись до Франсуа, вона чмокнула його в щоку. Франсуа почервонів і розгублено потер собі потилицю.

— Бачу, мої навчання пішли тобі на користь! — трохи ніяково сказав він.

— А я бачу, що ти зовсім не такий досвідчений і хоробрий з дівчатами, як на словах! — сміючись, гукнула йому Моніка вже з воріт.

Коли Генріх виводив з ресторану зовсім сп'янілого Лютца, Моніка вже була вдома і, лежачи в ліжку, думала про щойно одержане неприємне завдання.

Другого ранку, рівно о дев'ятій, Генріх прийшов уже в штаб. Вигляд у Лютца був такий, ніби він вперше підвівся після тяжкої хвороби.

— Мабуть, я вчора перехватив? Голова важка, просто на в'язах не тримається, — поскаржився гауптман і скуйовдив своє і так не дуже старанно зачесане волосся.

До приходу командира дивізії Лютц встиг трохи ознайомити нового колегу з справами.

По дорозі до себе в кабінет генерал Еверс спинився в кімнаті ад'ютанта. Незважаючи на похилий вік, це був ще стрункий чоловік з випещеним довгастим обличчям. Важкі повіки і набряклі під сірими очима півкола надавали йому значно суворішого вигляду, ніж то було насправді.

— Що нового, Лютц? — звернувся він до ад'ютанта.

— З нового — новий офіцер для особливих доручень, — спробував пожартувати Лютц.

Генерал Еверс повернувся до Генріха.

— Лейтенант фон Гольдрінг!

— А-а! Мені вас рекомендував оберст Бертгольд, мій давній друг. Прошу до кабінету!

У кабінеті генерала на маленькому столику, присунутому до письмового стола, стояло кілька пляшок з мінеральною водою. Генерал налив один бокал і поставив його перед собою.

— Вас не пригощаю, бо це така гірко-солона гидота! Але мушу пити — печінка! Втім, вас, молодих, такі речі не цікавлять… Ну, як там оберст? Ще невідомо, яке він одержав призначення?

— Він гадає, що лишиться в Берліні.

— О, тоді Бертгольда можна вітати! При підтримці Гіммлера він далеко піде! Вам пощастило, лейтенанте: адже не кожен має такого покровителя, як Бертгольд. Він навіть сказав мені, що вважає вас за свого сина…

— Гер Бертгольд був дуже ласкавий до мене. Він приятелював з моїм батьком і тому мене справді зустрів як сина.

— Так, так, Бертгольд розповів мені вашу історію. Дуже романтично! Я, до речі, теж знав Зігфріда фон Гольдрінга і був з ним у дружніх взаєминах. Мене дуже засмутила його передчасна смерть. Але ви можете пишатися нею. Це була смерть на посту, справжня смерть солдата!

— Я завжди це пам'ятаю.

— Мені говорив оберст, що ви були активним помічником батька?

— Так, я допомагав йому в міру своїх сил: збирав відомості, шифрував донесення, приймав завдання по рації…

— Я цілком поділяю думку Бертгольда, що у ваші роки ви вже багато зробили для Німеччини і було б несправедливим посилати вас на фронт.

— А як ви гадаєте мене використати, гер генерал?

— Ви працюватимете при мені як офіцер для особливих доручень. Доведеться багато їздити, але ви, як людина молодого віку, певно, любите мандрівки?

— Лише тоді, коли вони не заважають мені якнайкраще виконувати дані мені доручення. Про власні уподобання тепер, під час війни, доводиться забувати.

— Дуже розумний погляд на речі. Хвалю! — генерал відпив ковток води і, переходячи з інтимного тону розмови на сугубо діловий, додав: — Завдання будете одержувати безпосередньо від мене або через Лютца. Сподіваюсь, ви вже познайомились з ним?

— Так точно, гер генерал! І він справив на мене враження прекрасного офіцера.

— Я радий, що у вас склалось таке враження. Адже вам часто доведеться працювати разом… Ну, лейтенанте, ми ще зустрінемось з вами за обідом у казино, і тому я не «прощаюся.

— Як прийняв вас генерал? — запитав Лютц, коли Генріх вийшов з кабінету Еверса.

— Досить привітно. Попередив, що нам з вами часто доведеться працювати разом, і висловив задоволення з того, що ви справили на мене прекрасне враження.

— Дуже вдячний, бароне!

— Генерал казав, що завдання я одержуватиму від нього безпосередньо і через вас. Що саме я маю робити сьогодні?

— Поки відпочивати і оглядати місто, бо я сам сьогодні не в формі. А якщо виникне щось термінове, я вам скажу. Тільки, щоб денщик знав,