Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Здавалось, у глухих місцях, де опинився мандрівник, ніде було знайти притулок для ночівлі та вечерю. Дотепер лицар орієнтувався за сонцем, але воно вже сховалося за Дербіширськими пагорбами, і легко було збитися з дороги. Марно вибирав він уторовані стежини, сподіваючись натрапити на пастушачий курінь або хатину лісового сторожа. Усе було даремно. Тоді лицар вирішив покластися на чуття свого коня. Із власного досвіду він добре знав, що коні нерідко мають дивовижну здатність відшукувати потрібний напрямок.
Тільки-но добрий кінь, який знемагав під важким вершником у бойовому обладунку, відчув по ослаблених поводах, що йому дали волю, сили його мовби подвоїлись. Досі він тільки жалісним іржанням відповідав на підганяння та стиснення острогами. Тепер же, ніби пишаючись виявленою до нього довірою, нашорошив вуха і пішов набагато швидше. Лицар не заважав йому, і кінь виправдав таку довіру. Стежина стала ширшою, второванішою, а слабкий дзенькіт невеликого дзвону вказував на те, що десь поблизу є каплиця чи хатина пустельника.
Незабаром лицар виїхав на відкриту галявину; на іншому боці її здіймалася величезна скеля із крутими, побитими вітром та дощем сірими схилами. Подекуди в її розщелинах пустили корені й росли дубки та кущі гостролиста, місцями густий плющ зеленою мантією огортав схили і коливався над кручами. Біля підніжжя скелі, приліпившись до неї однією стіною, стояла хатина, складена з необтесаних колод, добутих у сусідньому лісі; щілини між ними були замазані глиною, змішаною з мохом. Перед дверима було встромлене в землю очищене від гілок молоде соснове деревце із перехрестям зверху, що служило нехитрою емблемою хреста. Трохи праворуч із розпадини скелі вибивався прозорий струмінь води, яка падала на широкий камінь, видовбаний на зразок чаші.
Коло джерела виднілися руїни маленької каплиці з обваленим дахом. Над її порталом на чотирьох невеликих колонах здіймалася дзвіниця, де висів позеленілий від часу й негоди дзвін. Його слабкий звук і чув у лісі Чорний Лицар.
Біля підніжжя скелі, приліпившись до неї однією стіною, стояла хатина, складена з необтесаних колод.
У півмороку згустілих сутінок відкрилася поглядові лицаря ця мирна й спокійна картина, вселяючи йому тверду надію на пристановище, оскільки одним із неодмінних обов'язків пустельників, що йшли жити в ліси, була гостинність до подорожан, які запізнилися або збилися з дороги.
Лицар, зіскочивши з коня і подякувавши святому Юліанові — заступнику мандрівників — за дарування йому надійного нічлігу, ратищем списа постукав у двері хатини.
Досить довго ніхто не відзивався. І коли лицар нарешті домігся відповіді, не можна сказати, щоб вона була приємною.
— Іди собі мимо, — почувся низький, сиплий голос, — не заважай служителеві Господа і святого Дунстана читати вечірні молитви.
— Преподобний панотче, — мовив лицар, — я бідний мандрівник, що заблукав у цих лісах; скористайся з нагоди виявити милосердя й гостинність.
— Добрий брате мій, — відповідав мешканець хатини, — Пресвятій Діві і святому Дунстану завгодно було, щоб я сам мав потребу і в милосерді, і в гостинності, де вже тут їх виявляти. Моя їжа така, що й собака від неї відвернеться, а постіль така, що будь-який кінь із панської стайні відмовиться від неї. Іди своєю дорогою, Бог тобі допоможе.
— Як же мені шукати дорогу, — заперечив лицар, — у такій глухомані та ще темної ночі? Прошу тебе, чесний панотче, якщо ти християнин, відчини двері і вкажи мені, принаймні, у який бік їхати.
— Дорогу, — відповідав пустельник, — вказати неважко. Як вийдеш стежиною з лісу, отут тобі буде болото, а за ним — річка. Дощів цими днями не було, отож через неї, мабуть, можна переправитись. Коли переправишся через брід, іди лівим берегом. Тільки стережись, щоб не зірватись, бо берег таки крутий. Та ще я чув, що стежина в деяких місцях обсипалась. Звідти вже навпростець…
— Що ж це — і стежина обсипалась, і круча, і брід, та ще й болото! — перервав його лицар. — Ну, сер пустельник, будь ти хоч який святий, не змусиш мене вирушити вночі такою дорогою. Я тобі без жартів кажу… Ти живеш милостинею сусідів і не маєш права відмовити в притулку заблудлому подорожанину. Швидше відчиняй двері, бо, клянуся небом, я їх виламаю!
— Ах, друже мій, — мовив пустельник, — годі вже набридати мені! Якщо ти примусиш мене захищатися мирською зброєю, тобі ж буде гірше.
Двері розчинились, і перед лицарем постав пустельник — людина, висока на зріст, міцної статури, у довгій волосяниці, підперезаній солом'яним джгутом. В одній руці він тримав запалений смолоскип, а в другій — товстий важкий кийок. Два великі волохаті пси стояли по боках, готові кинутися на непрошеного гостя. Але коли при світлі смолоскипа блиснули високий шолом і золоті шпори лицаря, що стояв зовні, пустельник змінив свій попередній намір. Він утихомирив розлючених псів і чемно запросив лицаря ввійти, пояснивши свою відмову відчинити двері страхом перед злодіями і розбійниками, які не шанують ані Пресвятої Богородиці, ані святого Дунстана, а тому не милують і святих пустельників, котрі проводять життя в молитвах.
— Однак, отче мій, — сказав лицар, розглядаючи вбогу обстановку хатини, де не було нічого, крім сухого листя, що служило постіллю, дерев'яного розп'яття, молитовника, грубо обтесаних стола і двох ослонів, — ви такі бідні, що могли б, здається, не боятися грабіжників; до того ж ваші собаки настільки сильні, що, по-моєму, можуть звалити й оленя, не те що людину.
— Це добрий лісовий сторож привів мені собак, — сказав пустельник, — щоб вони охороняли мою самотність, доки не настануть спокійніші часи.
Говорячи це, він застромив смолоскип у зігнуту смугу заліза, що заміняла свічник, поставив триногий дубовий стіл ближче до вогнища, підкинув на вгасаюче вугілля кілька сухих полін, присунув лаву до столу і рухом руки запросив лицаря сісти
