Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Сам Ательстан тільки вклонився й у відповідь на зроблену йому честь водномить вихилив величезний кубок.

— Ну, панове, — сказав принц Джон, у якого від випитого вина стало шуміти в голові, — ми зробили належну честь нашим саксам. Тепер їхня черга відплатити нам люб'язністю. Поважний тане, — продовжував він, звертаючись до Седрика, — чи не буде вгодно вам назвати такого нормана, ім'я якого для вас найменш неприємне. Якщо воно все ж таки залишить по собі неприємний смак на ваших губах, то ви поглушите його добрим кубком вина.

Сакс підвівся зі свого місця і, наливши повну чашу вина, звернувся до принца з такими словами:

— Ваша високість висловили бажання, щоб я назвав ім'я нормана, гідного згадки на нашому бенкеті. Для мене це досить складне завдання: те саме, що рабу оспівувати свого володаря або переможеному вихваляти свого переможця. Однак я хочу назвати такого нормана — першого серед хоробрих і вищого за званням, найкращого і найшляхетнішого представника свого роду. Якщо ж хтось відмовиться визнати зі мною його цілком заслужену славу, я назву того брехуном та безчесною людиною і готовий відповісти за це власним життям. Підношу свій кубок за Річарда Левине Серце!

Принц Джон, який очікував, що сакс проголосить його ім'я, здригнувся, почувши ім'я скривдженого ним брата. Він підніс до вуст кубок з вином, але одразу поставив його на стіл, бажаючи подивитись, як поведуться його гості. Не підтримати тост було, мабуть, так само небезпечно, як і приєднатися до нього. Дехто з придворних, старші за віком та досвідченіші за інших, вчинили точнісінько так, як принц, тобто піднесли кубок до губ і поставили його назад. Інші, яких надихали більш шляхетні почуття, вигукнули: «Хай живе король Річард! За його якнайшвидше повернення до нас!» Інші, у тому числі Фрон де Беф та тамплієр, зовсім не доторкнулися до своїх кубків, причому їхні обличчя виражали похмуре презирство. Однак ніхто не наважився відкрито заперечити проти тосту на честь законного короля.

Насолодившися своїм торжеством, Седрик звернувся до супутника.

— Ходімо, шляхетний Ательстане, — сказав він. — Ми пробули тут досить довго, віддячивши за люб'язність принца Джона, який запросив нас на свій гостинний бенкет. Хто схоче ближче ознайомитися з нашими простими саксонськими звичаями, ласкаво просимо до нас, під дах наших батьків. На королівський бенкет ми доволі надивились. Досить з нас норманської чемності.

З цими словами він встав і вийшов із залу, а за ним пішли Ательстан та деякі інші гості-сакси, що також вважали себе ображеними глузуванням принца Джона та його прибічників.

Відчуваючи ніяковість, слідом за ними стали швидко роз'їжджатися й інші гості. Залишилися тільки особи, що належали до партії принца, та його слуги.

— Ось результат ваших порад, — гнівно звернувся принц до Фіц-Урса. — За моїм власним столом мене пошив у дурні п'яний саксонський бовдур, і варто було тільки згадати ім'я мого брата, як люди стали розбігатися від мене, мов від прокаженого!

— Потерпіть, государю, — сказав радник, — я б міг заперечити проти вашого звинувачення, пославшися на те, що ваше власне легкодумство зруйнувало мої плани і потягло вас за межі розважливої обережності. Але тепер не час докоряти один одному. Де Брасі і я негайно вирушимо до цих нерішучих боягузів і спробуємо довести їм, що вони надто далеко зайшли, щоб відступати.

— Нічого з цього не вийде, — сказав принц Джон, крокуючи кімнатою в сильному збудженні, якому почасти сприяло й випите ним вино. — Вони вже помітили на піску сліди левиної лапи; чули левиний рев, що наближається. Тепер ніщо не воскресить їхньої мужності.

— Дай Боже, щоб саме він не злякався, — шепнув Фіц-Урс де Брасі. — Від одного імені брата його трясе, мов у лихоманці! Погано бути радником принца, якому не вистачає твердості й сталості як у добрих, так і в поганих справах.

Ніколи павук не витрачав стільки зусиль на відновлення своєї розірваної павутини, скільки витратив Вальдемар Фіц-Урс, щоб зібрати наляканих прихильників кліки принца Джона. Деякі з них приєднались до нього, поділяючи його прагнення, і ніхто — з особистої прихильності. Тому Фіц-Урсу доводилося нагадувати їм про переваги, якими вони користувались, і обіцяти нові вигоди. Було зроблено все для того, щоб покласти край коливанням тих, хто сумнівався, і підбадьорити легкодухих. Він говорив про повернення короля Річарда як про подію цілком неймовірну; але коли по відповідях і недовірливому вигляду своїх спільників помічав, що саме цього вони найбільше побоюються, негайно змінював тактику і сміливо стверджував, що коли б і трапилася така подія, вона не повинна справити ніякого впливу на їхні політичні розрахунки.

Мовець висував різні доводи, намагаючись пристосуватися до поглядів кожного, з ким мав справу; і вони справили потрібне враження на дворян, що приєдналися до партії принца Джона. Більшість з них погодилася приїхати до Йорка, де вони мусили остаточно домовитися про коронування принца Джона.

Пізно ввечері Вальдемар Фіц-Урс, змучений усіма цими клопотами, хоча й задоволений результатами своєї праці, повернувся до замку Ашбі. Біля входу в один із залів він зустрівся з де Брасі, який змінив свій ошатний костюм на зелений короткий камзол і штани того ж кольору, надяг шкіряну шапочку, привісив збоку короткий меч, перекинув через плече мисливський ріг, а в руках тримав довгий лук.

— Що це за маскарад, де Брасі? — сказав Фіц-Урс із прикрістю. — Хіба час займатися перерядженням, мов на святках, тепер, коли вирішується доля нашого вождя, принца Джона! Чому ти разом зі мною не пішов до цих легкодухих