Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Вони сіли і якийсь час уважно дивилися один на одного. Кожен із них думав, що рідко йому доводилося зустрічати більш міцного та атлетично збудованого чоловіка, ніж той, хто в цю хвилину сидів перед ним.

— Преподобний пустельнику, — сказав лицар, — дозвольте ще раз перервати ваші благочестиві міркування. Мені б хотілося запитати вашу святість про три речі: по-перше, куди мені поставити коня, по-друге, чим мені повечеряти, і, по-третє, де я можу відпочити?

— Я тобі відповім жестом, — сказав пустельник, — бо я дотримуюсь правила не вживати слів, коли можна порозумітися на мигах. — Він указав на два протилежні кути хатини і додав: — Ось тобі стайня, ось постіль, ось і вечеря, — закінчив він, знявши з полиці дерев'яну тарілку, де було жмені зо дві сухого гороху.

Лицар, знизавши плечима, вийшов із хатини, увів свого коня, дбайливо розсідлав його і вкрив власним плащем.

На пустельника, очевидно, справило враження те, з якою турботою і спритністю незнайомець поводився з конем. Промурмотівши щось про корм, що залишився після коня лісничого, він витяг звідкись оберемок сіна і поклав його перед лицарським конем, потім приніс сухої папороті і кинув її в той кут, де мав спати лицар. Лицар чемно подякував йому за люб'язність. Зробивши все це, обидва знову присіли до столу, де стояла тарілка з горохом. Пустельник прочитав довгу молитву; по закінченні її він поклав собі до рота з білими міцними зубами три чи чотири горошини.

Бажаючи наслідувати похвальному прикладу, гість відклав убік шолом, зняв панцир і частину обладунку. Перед пустельником постав ставний воїн з густим кучерявим світло-русявим волоссям, орлиним носом, блакитними очима, що блищали розумом та жвавістю, і гарно окресленим ротом, відтіненим вусами, темнішими від волосся; уся його постава вказувала на те, що це смілива й заповзятлива людина.

Пустельник, мовби бажаючи відповісти довірою на довірливість гостя, теж відкинув на спину каптур і оголив круглу, як куля, голову людини в розквіті літ. Його голену маківку оточував вінець жорсткого чорного волосся. Риси обличчя не виявляли ані чернечої суворості, ані аскетичної помірності. Навпаки, у нього було відкрите свіже обличчя з густими чорними бровами, чорна кучерява борода і такі круглі яскраво-червоні щоки, які бувають у сурмачів. Обличчя й могутня статура пустельника говорили радше про соковиті кусені м'яса та окороки, ніж про горох і боби, і це одразу спало на очі лицареві.

Лицар на превелику силу прожував жменю сухого гороху і попросив благочестивого хазяїна дати йому запити цю їжу. Тоді пустельник поставив перед ним великий кухоль найчистішої джерельної води.

— Це з купелі святого Дунстана, — сказав він. — Протягом однієї днини, від сходу до заходу сонця, він охрестив там п'ятсот язичників — датчан і британців. Хай буде благословенне ім'я його!

Сказавши це, пустельник припав до кухля і зробив маленький ковточок.

— Мені здається, преподобний отче, — мовив лицар, — що твоя убога їжа і священна, але несмачна рідина, якою ти втамовуєш спрагу, чудово йдуть тобі на користь. Тобі куди більше підходило б битися на кулаках чи кийках, ніж жити в пустелі, читати молитовник та харчуватися сухим горохом і холодною водою. Воістину Бог творить чудеса пал тобою, а тому дозволь грішному мирянинові дізнатися твоє ім'я.

— Можеш звати мене, — відповідав пустельник, — паламарем[19] із Копменхерста, бо так мене прозвали в цьому краю. Ну, а ти, доблесний лицарю, чи не скажеш, як мені називати мого поважного гостя?

— Розумієш, святий паламарю з Копменхерста, — сказав лицар, — у цьому краю мене називають Чорним Лицарем; багато хто додає до цього титул Ледар, але я не женуся за таким прізвиськом.

Пустельник ледве міг приховати посмішку, почувши таку відповідь.

— Бачу, сер Ледачий Лицарю, що ти людина обачна й розумна, — сказав він, — і бачу, крім того, що моя вбога чернеча їжа тобі не до смаку. Пригадується мені, сер Ледар, що тутешній щедрий лісовий сторож начебто залишив деякі харчі. Оскільки вони для мене непридатні, то я ледь не забув про них, обтяжений своїми роздумами.

— Ладний заприсягнутись, що він таки залишив, — сказав лицар. — З тієї хвилини, як ти відкинув свого каптура, святий паламарю, я переконався, що у тебе в келії є їжа, краща за горох. Здається мені, що твій сторож — добрий хлопець і веселун. Нумо, виймай швидше, що там він приніс.

Пустельник уважно подивився на лицаря. Очевидно, він вагався, не знаючи, чи слід бути відвертим із гостем.

Але в лицаря було відкрите і сміливе обличчя, а посміхнувся він так добродушно й весело, що мимохіть викликав у хазяїна довіру й симпатію. Мовчки обмінявшися з ним поглядами, пустельник пішов до дальнього кінця хатини і відкрив потайний прикомірок. Із темної скрині, що стояла всередині, він витяг величезний, запечений в олов'яному блюді пиріг. Цю страву він поставив на стіл, і гість, не гаючи часу, своїм кинджалом розрізав скоринку, аби познайомитися з начинкою — смачною олениною.

— Я був у Палестині, сер паламар, — сказав лицар, раптом переставши їсти, — і пригадую, що, за тамтешніми звичаями, кожен хазяїн, пригощаючи гостя, повинен сам брати участь у трапезі, щоб не подумали, ніби в їжі є отрута. Я, звичайно, не зважуся запідозрити святу людину в зрадництві, однак буду тобі дуже вдячний, якщо ти наслідуватимеш цей звичай.

— Аби розвіяти ваші безпідставні побоювання, сер лицар, я згоден цього разу відступити від своїх правил», — відповідав пустельник, і, оскільки в ті часи ще не були у вжитку виделки, він негайно занурив пальці вглиб пирога.

Коли таким чином кригу було розбито і церемонії відкинуто, гість і хазяїн почали змагатися в тому, хто