Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Я займався своїми справами, — відповідав де Брасі спокійно, — так само як і ви, Фіц-Урсе, займалися вашими.

— Це я займався своїми справами! — вигукнув Вальдемар. — Ні, я залагоджував справи принца Джона, нашого спільного патрона.

— Але хіба при цьому ти думав про щось інше, — сказав де Брасі, — крім особистого блага? Годі, Фіц-Урсе, ми з тобою добре знаємо один одного. Тобою рухає честолюбство — я прагну до насолоди, і те, й інше відповідає нашому віку. А щодо принца Джона ми однієї думки. Він надто слабка людина, щоб стати рішучим монархом, надто деспотичний, щоб бути приємним монархом, надто самовпевнений і зухвалий, щоб бути популярним монархом, і надто хиткий та боягузливий, щоб довгий час залишатися монархом. Але це саме той монарх, за царювання якого Фіц-Урс і де Брасі сподіваються піднестися і процвітати; а тому ви допомагаєте йому своєю політикою, а я — добрими списами моїх вільних дружинників.

— Гарний союзник! — мовив Фіц-Урс нетерпляче. — У вирішальну годину удає з себе блазня! Скажи, будь ласка, навіщо ти затіяв цей безглуздий маскарад?

— Аби добути собі дружину, — холоднокровно відповідав де Брасі. — У цьому самому вбранні я маю намір напасти на череду саксонських биків, що виїхали сьогодні з Ашбі, і відібрати в них красуню Ровену.

— Чи ти з глузду з'їхав, де Брасі! — вигукнув Фіц-Урс. — Подумай, адже ці люди, хоча вони і сакси, багаті та впливові. Вони мають повагу своїх одноплемінників, таких знатних саксів лишилося небагато.

— А треба, щоб жодного не лишилось, — вперто сказав де Брасі. — Слід довершити справу завоювання.

— У всякому разі тепер не час цим займатись, — мовив Фіц-Урс. — Наближається смута. Нам необхідно заручитися співчуттям народу. Пам'ятай, що принцеві Джону доведеться скарати кожного, хто скривдить народних улюбленців.

— Подивимось, нехай він тільки насмілиться! — сказав де Брасі. — Тоді дізнається, яка різниця між підтримкою таких славних хлопців, як мої, і цього наброду саксонських бовдурів. Утім, я і не збираюсь одразу повідомляти своє ім'я та звання. Хіба я в цій одежі не скидаюся на сміливого мисливця з тих, що весело сурмлять у ріжок? В усьому звинуватять розбійників з йоркширських лісів. У мене вірні вивідачі, і я знаю, куди поїдуть сакси. Сьогодні вони ночують у монастирі святого Вітольда, або, як його називають сакси, Вітольда в Бертоні на Тренті. А завтра дістануться саме до нашої засідки, і ми, мов соколи, налетимо на них. Отут я раптом з'явлюсь у своєму звичайному вбранні, розіграю роль люб'язного лицаря і звільню нещасну красуню із рук грубих викрадачів. Я супроводжуватиму її до замку Фрон де Бефа або відвезу до Нормандії, якщо знадобиться, і доти не. покажу родичам, доки вона не стане законною дружиною Моріса де Брасі.

— Що й казати, план хоч куди, — сказав Фіц-Урс. — Я навіть гадаю, що ти не сам його придумав. Слухай-но, де Брасі, скажи відверто, хто тобі його підказав і хто взявся тобі допомагати? Адже твій власний загін, здається, далеко звідси, ледь не в Йорку.

— Якщо тобі неодмінно хочеться це знати — будь ласка, — відповів де Брасі. — Це задумав Бріан де Буагільбер, а первинна думка належить мені. Буагільбер допоможе мені вчинити напад; він зі своїми людьми гратиме роль розбійників, а потім я, змінивши одяг, відіб'ю в них красуню.

— Ну, я бачу, що всі мої слова ні до чого, — сказав Фіц-Урс. — Мені добре відома твоя впертість. Я тільки прошу тебе: не марнуй часу, нехай ця дурна й недоречна витівка закінчиться якомога швидше.

— Запевняю тебе, — відповідав де Брасі, — що за кілька годин усе буде закінчено. Я вчасно прибуду до Йорка зі своїми молодцями і підтримаю будь-який твій сміливий задум… Але я чую, що мої товариші вже зібрались. Прощавай. Як справжній лицар, я лечу заслужити посмішку красуні.

— «Як справжній лицар»! — повторив Фіц-Урс, дивлячись услід. — Точніше, як дурень, як дитя, здатне кинути важливу справу, аби ловити пушинку, що летить мимо. Так ось з якими людьми мені доведеться діяти, і заради кого? Аби добути корону цьому легковажному й розпусному принцеві. Але він не більше ніж знаряддя в моїх руках. Скільки б принц не пишався своєю знатністю, здумай він вчинити всупереч моїм бажанням, він негайно ж дізнається, чим це йому загрожує.

Саме тут міркування цього державного мужа були перервані голосом принца, що долинув із внутрішніх кімнат:

— Шляхетний Вальдемаре Фіц-Урсе!

І, знявши з голови шапочку, майбутній канцлер[18] (бо саме таким було звання, якого прагнув цей хитрий норман) поспішив на заклик майбутнього монарха.

Читач, мабуть, не забув, що результат турніру був вирішений втручанням невідомого лицаря — того самого, хто за свою байдужість дістав спочатку прізвисько Чорного Ледаря. Надавши допомогу Айвенго, лицар, коли двобій закінчився перемогою останнього, негайно залишив арену, і його ніде не могли відшукати. Поки сурмачі та герольди викликали лицаря, він давно вже заглибився в ліс, прямуючи на північ, уникаючи второваних шляхів. Чорний Лицар зупинився на ночівлю у маленькій харчевні, що стояла осторонь великої дороги. Там він довідався від мандрівного менестреля, чим скінчився турнір.

Наступного дня лицар виїхав рано, збираючись зробити довгий переїзд. Але надзвичайно заплутані стежки завадили здійсненню цього наміру. До смеркання він досяг лише західної межі Йоркширу. А