Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Мандрівникам треба було тепер заглибитися в дрімучі ліси, які в той час вважалися вкрай небезпечними через безліч розбійників та втікачів. Утім, попри пізній час, Седрик і Ательстан, маючи при собі десять добре озброєних слуг, не враховуючи Вамби і Гурта, оскільки один із них був блазень, а інший — зв'язаний арештант, не побоювалися нападу розбійників. Вирушаючи в дорогу лісами в такий пізній час, обидва тани покладалися не тільки на власну хоробрість, а й на своє походження та добру репутацію. Розбійники були здебільшого сакси — селяни та йомени, змушені вести таке відчайдушне бродяче життя через жорстокі лісові й мисливські закони; зазвичай вони не чіпали своїх одноплемінників.

Заглиблюючись далі в ліс, мандрівники почули крики людей, які благали про допомогу. Під'їхавши до того місця, звідки лунали голоси, вони побачили на землі кінні ноші; поруч із ними на траві сиділа молода жінка в багатому єврейському вбранні, а трохи осторонь метався старий, який, судячи з його жовтої шапки, теж був євреєм; він бігав взад і вперед і, ламаючи руки, стогнав і жестами виражав такий відчай, ніби його спіткало найбільше нещастя.

Спочатку на всі розпити Ательстана і Седрика старий єврей волав до всіх патріархів Старого Завіту. Нарешті Ісаак із Йорка (бо це був наш старий знайомий) абияк пояснив, що в Ашбі він найняв шістьох озброєних сторожів на мулах і кінні ноші для перевезення хворого друга; найняті люди взялися проводити його до Донкастера. Дотепер вони їхали благополучно, але стрічний дроворуб сказав їм, що у лісі засіла велика ватага розбійників. Наймані слуги випрягли коней із нош і втекли, залишивши Ісаака з дочкою, і вони не мали змоги ні захищатися, ні продовжувати путь, щохвилини очікуючи нападу розбійників. Звертаючись до Седрика, старий єврей просив дозволу продовжувати путь під ' його охороною.

— Ах ти, собако! — сказав Ательстан, який особливо пам'ятав всілякі дрібні образи. — Я ще не забув, як ти зухвало тримався в галереї на турнірі! Хочеш — захищайся, хочеш — тікай або відкупися від розбійників, але не очікуй від нас допомоги. Якби розбійники грабували тільки вас, всесвітніх грабіжників, я б вважав, що вони найчесніші люди!

Але Седрик не погодився з таким суворим рішенням.

— Ми краще от що зробимо, — сказав він. — Дамо їм коней і двох людей з нашого почту, нехай проведуть їх до найближчого селища. Ми від цього небагато втратимо, а за допомогою вашого доброго меча, шляхетний Ательстане, та решти слуг нам неважко буде впоратися хоча б із двома десятками бродяг.

Ровена, незважаючи на страх, викликаний згадкою про розбійників, гаряче підтримала пропозицію свого опікуна. І тут Ревека, байдужа досі, пробралася крізь юрбу слуг до коня. Ровени, схилила перед нею коліна і, за східним звичаєм, поцілувала край одягу саксонської леді. Потім вона підвелась і, відкинувши з обличчя покривало, стала благати її в ім'я великого Бога, якому вони обидві поклоняються, зглянутися на них і дозволити їм їхати під охороною їхнього загону.

— Я не для себе молю вас про таку милість, — говорила Ревека, — і навіть не заради цього нещасного старого. Я знаю, що кривдити наш народ вважається у християн малим гріхом, ледве не заслугою. Але я благаю вас заради цієї хворої людини дозволити нам продовжувати путь під вашим заступництвом. Якщо з ним скоїться лихо, то й останні хвилини вашого життя будуть отруєні думкою, що ви не зробили того, про що я прошу.

Урочистий тон цих слів справив сильне враження на саксонську красуню.

— Цей старий такий слабкий і безпомічний, — сказала Ровена своєму опікунові, — а дівчина така молода й приваблива. Притому з ними небезпечно хворий. Хоча вони і євреї, але ми, як християни, не повинні кидати їх у таку хвилину. Накажіть зняти в'юки з двох мулів. Мулів можна впрягти в ноші, а старому та його дочці дати пару запасних верхових коней.

Седрик охоче погодився на таку пропозицію.

Перевантаження в'юків відбулося дуже швидко. Одного слова «розбійники» було достатньо, щоб змусити слуг поквапитись, тим більше що наближалися сутінки. Під час метушні Гурта зняли з коня, і він скористався цією хвилиною, щоб попросити блазня послабити мотузки, якими були зв'язані його руки. Вамба виконав його прохання і, певно, навмисне так недбало зав'язав вузли, що Гурт досить легко звільнив руки і прошмигнув у кущі. Ніхто не звернув уваги на його втечу.

Тим часом стежина, якою їхали подорожани, стала настільки вузькою, що нею могли проїхати не більше ніж двоє вершників у ряд; до того ж почався спуск у лощину, де протікав струмок із багнистими зарослими берегами. Седрик і Ательстан, які їхали попереду, зрозуміли, наскільки небезпечний тут напад. Однак обидва не мали достатнього бойового досвіду. Вони вирішили, що треба якомога швидше проскочити через лощину. Але ледве проводирі з частиною своїх супутників перебралися через струмок, як розбійники накинулися на них одразу спереду і ззаду та з обох боків з такою стрімкістю, що будь-який опір став неможливим. Навколо лунали крики:

— Білий Дракон! Білий Дракон! Святий Георгій постоїть за стару Англію! — бойовий клич нападників, які удавали з себе саксонських розбійників.

Обидва саксонські вожді потрапили в полон, але кожен за таких обставин, які відповідали їхній вдачі. Угледівши першого ворога, Седрик метнув у нього дротик і потрапив так влучно, що пришпилив супротивника до дуба. Впоравшися з одним, він звів меча і, повернувши коня, кинувся назустріч другому. Однак Седрик розмахнувся мечем з таким запалом, що зачепив за товсту гілку сусіднього дерева й обеззброїв себе цим невдалим ударом. Два чи три розбійники кинулися на нього і стягли з коня. Ательстан був затриманий майже водночас із Седриком. Він ще не встиг приготуватися до захисту, як його також стягли із сідла і зв'язали.