Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Цьому я вірю, — сказав лицар. — Твоє обличчя говорить про чесність і тверду волю. Тому я більше не буду ні про що тебе розпитувати, а просто допоможу тобі звільнити цих нещасних бранців. Тим часом Вамба, перейшовши у інший кут хатини, випадково почув кінець цієї розмови.

— Он як, — шепнув він Гуртові, — у нас. виходить, буде новий союзник? Будемо сподіватись, що доблесть цього лицаря виявиться не такою фальшивою монетою, як благочестя пустельника чи чесність йомена. Цей Локслі здається мені природженим мисливцем за чужою дичиною, а піп — гуляка й лицемір.

— Припни язика, Вамбо, зроби ласку! — сказав Гурт. — Воно, може, й так, але з'явися зараз хоч сам рогатий чорт і запропонуй нам свої послуги, аби визволити з біди Седрика і леді Ровену, — боюсь, у мене не вистачило би побожності відмовитися від його допомоги.

Тим часом пустельник переодягся в зелений каптан та штани й озброївся, як справжній йомен, мечем, щитом, луком і сагайдаком зі стрілами, а через плече перекинув важку бойову сокиру. Він перший вийшов із хатини, а потім ретельно зачинив двері і поклав ключ під поріг.

— Ну що, брате, годний ти тепер до діла, — спитав його Локслі, — чи хміль усе ще бродить у тебе в голові?

— Щоб позбутись його, — відповів чернець, — досить буде ковтка води з купелі святого Дунстана.

Він підійшов до кам'яного басейну, на поверхні якого струмінь, що падав у нього, утворював безліч пухирців, припав до нього і пив так довго, наче хотів висушити джерело. Він занурив у воду руки, а потім і голову, змивши в такий спосіб всі сліди нічної пиятики. Протверезівши остаточно, веселий пустельник схопив свою важку сокиру трьома пальцями і, вертячи її над головою, мов тростину, заволав:

— Де вони, ці підлі грабіжники, що викрадають дівиць? Дідько мене забери, якщо я не впораюся з цілою дюжиною цих мерзотників!

— Ти й лаятися вмієш, святий паламарю? — спитав Чорний Лицар.

— Годі мене до паламарів зараховувати! — заперечив чернець, що перетворився на йомена. — Клянуся святим Георгієм та його драконом, що я можу пиячити, лаятися й упадати за дівчатами не гірше від будь-якого лісника.

— Іди вперед, жартівнику, — сказав Локслі, — та помовч трохи; ти сьогодні галасуєш, немов ціла юрба ченців у Святвечір, коли отець ігумен заснув. Ходімо, друзі, не слід баритись. Треба якнайшвидше зібрати людей, і все ж таки в нас не вистачить народу, щоб узяти приступом замок Реджинальда Фрон де Бефа.

— Що? — вигукнув Чорний Лицар. — Так це Фрон де Беф виходить нині на велику дорогу і бере в полон вірнопідданих короля? Хіба він став злодієм і гнобителем?

— Гнобителем він, звісно, завжди був, — зауважив Локслі.

— А щодо злодійства, — підхопив чернець, — то було б добре, якби він хоч наполовину був такий чесний, як багато хто із знайомих мені злодіїв.

— Іди, іди, ченче, і помовч! — сказав йомен. — Краще б ти швидше провів нас до місця збору і не базікав про те, про що слід помовчувати.

Поки вживалося всіх цих заходів для звільнення Седрика та його супутників, збройний загін, що взяв їх у полон, поспішав до укріпленого замку. Але незабаром настала цілковита темрява, а лісові стежини були, мабуть, мало знайомі викрадачам. Літня зоря зайнялася перш, ніж вони потрапили на вірну дорогу, але тепер загін просувався вперед дуже швидко. Дорогою між двома проводирями — тамплієром і Морісом де Брасі відбулася розмова, у якій кожен із них відверто висловив свої наміри.

Бріан де Буагільбер запевнив товариша, що не заважатиме тому домагатися руки леді Ровени, бо значно більше йому подобається красуня Ревека, яку він вважає своєю власною здобиччю. Його приваблюють і гроші її батька, Ісаака з Иорка, але їх доведеться ділити з хазяїном замку Фрон де Бефом. Тамплієр не сумнівався у своїй цілковитій безкарності: навіть якщо дізнаються про ганебний для лицаря Храму зв'язок з єврейкою, гросмейстер ордену дасть відпущення гріхів людині, котра прославилася подвигами в Палестині і власноруч убила триста сарацинів. Що стосується Моріса де Брасі, то він твердо вирішив одружитися з багатою саксонською спадкоємицею, виправдавши свою участь у викраденні Ровени силою фатальної пристрасті, яку нібито він відчував до неї.

Тим часом Седрик намагався дізнатися від переодягненої в костюми йоменів варти, яка його оточувала, що вони за люди і навіщо вчинили напад. Прийнявши їх спочатку за англійців, він всіляко докоряв їм і умовляв, але стражі не відповідали жодним словом. Вони продовжували так само швидко його везти, поки в кінці широкої алеї не виник Торкільстон — старовинний замок, що належав у ті часи Реджинальду Фрон де Бефу. Цей замок являв собою високу чотирикутну вежу, оточену більш низькими будівлями й обнесену зовні міцним муром. Навколо муру тягнувся глибокий рів, наповнений водою. Фрон де Беф нерідко ворогував зі своїми сусідами, а тому подбав про укріплення замку, збудувавши у усіх кутах зовнішнього муру ще по одній вежі. Вхід у замок, як в усіх фортецях того часу, знаходився під склепінчастим виступом у стіні, захищеним з обох боків маленькими вежами.

Як тільки Седрик угледів обриси порослих мохом зубцюватих сірих мурів замку, що здіймалися над навколишніми лісами, він одразу все зрозумів.

— Даремно я образив розбійників місцевих лісів, — сказав він, — припустивши, що