Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Почувши наближення кроків, він негайно зняв тривогу; сплячі миттю прокинулися, схопилися на ноги і всі разом натягли луки. Шість стріл лягли на тятиву і були спрямовані в той бік, звідки чувся шерех, але як тільки стрільці угледіли і впізнали провідника, вони вітали його з глибокою пошаною.
— Де Мірошник? — було його перше запитання.
— На дорозі до Ротерхема.
— Скільки при ньому людей? — спитав ватажок, бо, мабуть, саме таким було його звання.
— Шість чоловік, і є надія на добру поживу, якщо допоможе Миколай Угодник.
— Благочестиві слова! — сказав Локслі. — А де Аллен із Лощини?
— Пішов на шлях до Уотлінга — підстерігати пріора із Жорво.
— І це добре придумано, — сказав проводир. — А де чернець?
— У себе в келії.
— Туди я піду сам, — сказав Локслі, — а ви ідіть в різні боки і зберіть усіх товаришів. Намагайтеся зібрати якнайбільше народу, бо є на прикметі велика дичина, яку важко загнати, до того ж вона кусається. На світанку всі приходьте сюди, я буду тут…
— Стривайте, — додав він. — Нехай двоє з вас вирушать якнайшвидше до Торкілстона, замку Фрон де Бефа. Загін переодягнених молодців везе туди кількох полонених. Стежте за ними гарненько, і нехай наймоторніший із вас принесе мені звістку про те, що в них робиться.
Стрільці обіцяли все виконати в точності і швидко розійшлися в різні боки. Тим часом їхній ватажок і слуги Седрика, які дивилися на нього тепер з великою повагою і деяким побоюванням, продовжували свій шлях до каплиці урочища Копменхерст.
Нарешті вони дісталися освітленої місяцем галявини і побачили напівзруйновані рештки каплиці, а поруч із нею бідне житло пустельника.
Саме в цей час пустельник та його гість на всі заставки розспівували стародавню застільну пісеньку з таким приспівом:
«Гей, давай-но чашу, почнемо веселощі наші, милий мій, милий мій!»
— Непогано співають, їй-бо! — сказав Вамба, роблячи спробу підтягнути приспів. — Але скажіть, будь ласка, хто б міг подумати, що почує глухої ночі у келії пустельника такий веселенький псалом.
— Що ж тут дивного, — сказав Гурт. — Усім відомо, що тутешній паламар — дуже веселий хлопець; він убиває добру половину всієї дичини, яка пропадає в цих місцях. Кажуть, ніби лісовий сторож скаржився на нього начальству, і, якщо пустельник не прийде до розуму, з нього зірвуть рясу.
Поки вони розмовляли, Локслі щосили стукав у двері; нарешті пустельник і його гість почули цей стукіт. Пізнавши по голосу ватажка розбійників, паламар зняв із дверей засуви і впустив Локслі та обох його супутників.
— Слухай-но, отче, — сказав йомен, увійшовши і побачивши лицаря, — що це в тебе за товариш по чарці?
— Це чернець нашого ордену, — відповідав пустельник, хитаючи головою, — ми з ним цілу ніч молитви читали.
— Мабуть, він служитель войовничої церкви, — сказав Локслі, — ця братія тепер усюди вештається. Я тобі скажу, ченче, відклади свої чотки вбік і берися за кілок. Нам тепер кожна людина дорога — байдуже, чи духовного вона звання, чи світського. Та ти, здається, не сповна розуму! — додав Локслі, відводячи пустельника вбік і притишуючи голос. — Як же можна приймати зовсім невідомого лицаря? Хіба ти забув наші правила?
— Як невідомого? — сміливо відповів чернець. — Я його знаю не гірше, ніж жебрак знає свою чашку.
— Як же його звуть? — запитав Локслі.
— Як його звуть? — повторив пустельник. — А звуть його сер Ентоні Скреблстон. От що! Хіба ж я питиму з людиною, не знаючи, як її звуть!
— Друже йомен, — втрутився в розмову лицар, підходячи до них, — не сердься на веселого хазяїна. Він виявив до мене гостинність, це правда, але якби він не погодився прийняти мене, я б змусив його це зробити.
Локслі відвів лицаря вбік і сказав йому:
— Не заперечуйте, сер лицар, ви той самий герой, завдяки якому перемога залишилася за англійцями на другий день турніру в Ашбі.
— Що ж з того, якщо ти вгадав, друже йомен? — запитав лицар.
— У такому разі, — відповідав йомен, — я можу вважати вас прихильником тих, хто слабкіший.
— Це прямий обов'язок кожного справжнього лицаря, — сказав Чорний Лицар.
— Але для моїх цілей, — вів далі йомен, — мало того, що ви добрий лицар: треба, щоб ви були й добрим англійцем.
— Навряд чи знайдеться людина, — відповідав лицар, — для якої Англія і життя кожного англійця були б дорожчими, ніж для мене.
— Охоче цьому повірю, — сказав йомен. — Ніколи ще наша країна не мала такої потреби в допомозі тих, хто її любить. Слухайте-но, я вам розповім про одне діло. У ньому ви можете взяти почесну участь, якщо ви дійсно такий, яким мені здаєтесь. Зграя негідників, переодягнених у одяг людей, які набагато кращі за них, захопила в полон одного знатного англійця на ім'я Седрик Сакс, а також його вихованку та його друга, Ательстана Конінгсбурзького, і відвезла їх у замок Торкілстон у цьому лісі. Скажіть мені як добрий лицар і добрий англієць: чи хочете ви допомогти нам виручити їх?
— Обітниця, яку я проголосив, зобов'язує мене це зробити, — відповідав лицар, — але я хотів би знати, хто просить допомогти їм.
— Я, — сказав йомен, — людина без імені, але друг своєї батьківщини і тих, хто її
