Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Про результат сутички одразу не можна було нічого сказати, бо знялася густа хмара пилу. Тільки за хвилину схвильовані глядачі побачили, що відбувається на бойовищі. Виявилось, що добра половина лицарів обох партій була вибита із сідла. Одні впали від спритного удару списом, інші були зім'яті силою й вагою кінного супротивника, дехто лежав на арені, не маючи сил підвестись; інші встигли підхопитися на ноги і вступити в рукопашний бій з тими із ворогів, яких спіткала така сама доля; ті, що дістали тяжкі рани, шарфами затуляли, цівки крові і намагались вибратися з юрби.
Вершники, що лишилися без списів, знову зімкнули ряди і, видобувши мечі, з бойовими закликами обмінювалися із супротивниками такими ударами, наче від наслідків цього бою залежали їхня честь і саме життя.
Сум'яття ще збільшилося, коли до місця бою наспіли другі ряди, що кинулися на допомогу своїм товаришам. Прихильники Бріана де Буагільбера кричали: «Босеан[16], Босеан! За храм, за храм!» А їхні супротивники відповідали на це вигуками: «Desdichado! Desdichado!», перетворивши девіз, написаний на щиті їхнього вождя, на свій бойовий заклик.
У міру того як бійці билися з дедалі зростаючою люттю, хвиля перемоги перекочувалася то до південного, то до північного кінця арени, залежно від того, чия партія брала гору. Брязкіт зброї, вигуки тих, що боролись, і звуки труб зливалися в жахливий шум, заглушаючи стогони поранених. Блискучі обладунки лицарів покривалися пилом і кров'ю, а удари мечів і сокир залишали на них ум'ятини й тріщини. Пишні пера, зірвані з шоломів, падали, мов лапатий сніг. Вигляд лицарського війська, що втратило воїнську пишноту, міг викликати тільки жах чи жаль.
Битва йшла з перемінним успіхом. Кожен із глядачів намагався відшукати очима вождів партій, що трималися в самій гущі бою, підбадьорюючи товаришів вигуками та власним прикладом. Спонукувані взаємною ворожнечею і добре розуміючи, що падіння одного з них рівнозначне рішучій перемозі іншого, вони весь час шукали зустрічі. Але сум'яття й безлад на початку бою були такі, що всі їхні старання виявилися марними: їх постійно роз'єднували інші учасники турніру, які у свою чергу прагнули помірятися силами з вождем ворожої партії.
Але помалу лави бійців стали рідішати: одні визнали себе переможеними, інші лежали на землі пораненими, і тамплієр з лицарем Позбавленим Спадку зійшлися нарешті один з одним лицем до лиця. Суперники зчепилися з усією люттю смертельної ворожнечі. Вправність, з якою вони завдавали й відбивали удари, була така, що в глядачів мимоволі виривалися одностайні вигуки захвату й схвалення.
Але саме в цю мить партія лицаря Позбавленого Спадку опинилась у дуже скрутному становищі: на одному боці його прихильників тіснила богатирська рука Реджинальда Фрон де Бефа, на іншому — могутній Ательстан перекидав і розганяв усіх, хто траплявся на його шляху. Не бачачи більше перед собою безпосередніх супротивників, обидва лицарі разом повернули коней і з різних сторін помчали на лицаря Позбавленого Спадку. Неймовірно, щоб одна людина могла встояти проти такого несподіваного й нерівного нападу, якби лицаря не попередили крики глядачів, які не могли лишатися байдужими свідками такої неминучої небезпеки.
Щосили вдаривши тамплієра, він осадив свого коня назад і уникнув нападу Ательстана і Реджинальда Фрон де Бефа. Ці лицарі ледве не зіштовхнулися один з одним і, не втримавши вчасно своїх коней, промчалися між суперниками. Однак вони негайно виправили свою похибку і разом із Бріаном де Буагільбером утрьох напали на лицаря Позбавленого Спадку.
Ніщо не могло б його врятувати, якби не надзвичайна сила і баскість шляхетного коня, який дістався йому напередодні після перемоги. Лицар Позбавлений Спадку настільки вправно управляв своїм конем, а шляхетна тварина так швидко йому підкорялась, що протягом кількох хвилин він відбивався одразу від трьох супротивників. Із швидкістю сокола ухилявся боєць від ворогів, кидаючись то на одного, то на іншого, на льоту вдаряючи мечем і негайно відскакуючи назад, аби уникнути відповідних ударів.
Усі глядачі шалено аплодували його воїнській вправності, але було ясно, що він неодмінно впаде під натиском трьох супротивників. Тоді вся знать, яка оточувала принца Джона, стала одностайно просити його кинути на арену жезл, щоб врятувати доблесного лицаря від безславної поразки, спричиненої кількісною перевагою супротивників.
— Ну ні, клянуся небом, — відповідав принц Джон, — цей вискочка, що приховує своє ім'я, та до того ще нехтує нашим хлібосільством, вже одержав приз, нехай тепер виграють інші.
Ледве він вимовив ці слова, як несподіваний випадок вирішив долю турніру. З-поміж прихильників лицаря Позбавленого Спадку був один лицар у чорному обладунку, на вороному коні, такому ж міцному й могутньому, як і сам вершник. У нього на щиті не було ніякого девізу, і дотепер він майже не брав участі в битві, за що глядачі прозвали його Чорним Ледарем. Тепер цей лицар немов прокинувся. Бачачи, як люто тіснять ватажка його партії, він, мов блискавка, помчав на допомогу товаришеві, гучним голосом крикнувши:
— Позбавлений Спадку, іду на виручку!
І час було його виручати. Тимчасом як лицар Позбавлений Спадку бився з тамплієром, Фрон де Беф заніс над ним меч. Однак, перш ніж Фрон де Беф устиг завдати удару, чорний вершник торохнув його по голові. Сковзнувши по гладкому шолому, меч із страшною силою обрушився на броню коня, і Фрон де Беф звалився на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар направив коня до Ательстана Конінгсбурзького. Кинувши меч, який зламався в сутичці з Фрон де Бефом, він вихопив із рук телепня сакса важку сокиру і так ударив його по гребеню шолома, що
