Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко
Клаус і Маргарет узяли ключі й розійшлись по своїх номерах, домовившись зустрітись за годину.
Всі ці дні Клінген уважно придивлявся до своєї секретарки. Розмови, які він тепер заводив з нею, все частіше виходили за межі службових справ.
У призначений час Клаус спустився в хол і вздрів Маргарет. Вона стояла біля вікна і роздивлялась когось на вулиці. Потім підійшла до дзеркальних дверей і, коли побачила в них відображення Клінгена, обернулася.
— Ви готові, Маргарет?
— Невже першого ж вечора в Парижі ви будете працювати? — запитала вона Клауса.
— В Лондоні, здається, у вас був інший настрій.
— Але ж це Париж! — Вона зробила наголос на останньому слові.
— Я бачу, ви любите Париж.
— А ви зустрічали людину, котра б не любила цього міста?
— Мабуть, ні.
— Париж — це свято. «Свято, яке завжди з тобою», — здається, так сказав Хемінгуей.
— Нам подобається Хемінгуей?
І тут Клінген подумав, що його запитання якісь надто одноманітні: «Ви любите?..», «Вам подобається?..»
— Не все… Французи ближчі моєму серцю… Франс, Моріак… навіть Мопассан.
— Ви читали «Життя Мопассана» Лану?
— Звичайно…
Клаус посміхнувся.
— Ви здивовані?
— Я трохи здивований тим, що ви погодились працювати в мене за таку скромну оплату. Ви знаєте мови, розумієтесь у літературі і могли б знайти пристойніше місце в якійсь солідній фірмі.
— Я збираюся це зробити, шеф. Але мені потрібні пристойні рекомендації і досвід секретарської роботи, — майже скоромовкою випалила Еллінг, ніби давно підготувала цю відповідь.
— Мені не вистачатиме вас, Маргарет, коли ви підете.
— І все-таки це колись станеться, — Помовчавши, вона додала: — Я хочу подорожувати, побачити світ, хочу пожити в різних країнах.
— Але для цього потрібні гроші, і немалі.
— Я сподіваюсь, що матиму їх.
— Чи не підкажете ви мені: як можна швидше розбагатіти?..
— Не іронізуйте, шеф. Недобре сміятись над бідною дівчиною.
— Я і не думав…
— Якою я вам здаюся, шеф? — раптом спитала Маргарет і з цікавістю глянула на Клауса.
— Ви чарівні, Маргарет.
— Чому ж ви не допускаєте думки, що я можу щасливо вийти заміж?
— Маргарет, але ж одруження не планують! — емоційно, аж ніби трохи навмисне, промовив Клаус.
— Шлюб — це насамперед союз двох людей, які потрібні одне одному. Хіба не так?
— Так, але… кохання хоча б напочатку мусить бути між ними?
— А хто вам сказав, що я збираюсь виходити заміж без кохання?.. Все залежить від обставин. Можливо, я і буду кохати свого чоловіка… Ну, а якщо ні, то хіба кохання ми зустрічаємо лише в шлюбі?
— Так, Маргарет, що не кажіть, а наші покоління розділяє прірва.
— Не перебільшуйте, шеф. За століття людська природа майже не змінилась. Але люди часто забувають про те, що було з ними в молоді роки.
— По-вашому, я вже такий старий, що й не пам'ятаю своєї молодості?
— Пробачте, шеф, я мала на увазі зовсім не вас… Просто ви належите до іншої категорії людей, ніж я. Ви, по-моєму, ідеаліст…
— Це погано?
— Ні, що ви! Без ідеалістів просто було б нудно на землі. Уявіть, що якби весь світ мав тільки одну фарбу — зелену, чорну або оранжеву, — як би було нудно.
— Ви мене втішили, Маргарет…
— Пробачте, шеф, за нескромне запитання: а чому ви й досі не одружені?
— Питання не так нескромне, як непросте…
— У вас була яка-небудь романтична історія?
— Чому ви так вирішили?
— Так… Не знаю…
— Я справді кохав одну дівчину, Маргарет… Але це було давно, дуже давно. І її вже немає живої.
— І з того часу ви нікого не кохали?
— Можна сказати, що ні!.. Це, по-вашому, смішно? — запитав він.
— Ні, чому ж? Це зовсім не смішно…
Помовчавши, вона додала:
— Ви відчуваєте, як виливає на людей повітря Парижа? І ми з вами заговорили на вічну тему — про кохання.
— На службі нам просто ніколи говорити про це, а коли б ми займались там подібними розмовами, то моє видавництво пішло б з димом.
— І все-таки, відверто кажучи, шеф, я часто сердилась, коли ви не помічали мене.
— Ви помиляєтесь, Маргарет. Мені завжди приємно бачити вас, і я все помічаю: сьогодні Маргарет — уся в синьому… Або: Маргарет — така біленька і така ніжна…
Еллінг, задоволена, розсміялась.
Розмовляючи, вони непомітно вийшли на набережну. Плавно і тихо, мов розплавлене срібло, несла свої води Сена. Спека почала спадати. На набережній відчинились букіністичні лотки, в яких обідня перерва через спеку трохи затягнулась.
— Куди ми тепер прямуємо, шеф?
— Біли Палацу правосуддя ми сядемо на катер і поїдемо до Бремона.
Поряд з будинком, що стояв уже відбілений піскоструменем, Палац правосуддя виглядав якоюсь темною спорудою.
— Ви бачите, Маргарет, його залишили чорним, напевне, щоб своєю похмурістю він викликав страх у злочинців, — пожартував Клаус.
— Ай справді, навіщо його залишили таким?
— Я ж вам сказав, — не відступав Клінген.
Незабаром підійшов катер. Пасажирські салони катера були зручними, і з будь-якого. місця проглядалося все доокруж: стіни і більша частина даху були з плексигласу. Але Клаус та Маргарет піднялися нагору — на широку палубу, на повітря.
