Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко
Нарешті Маргарет пішла до виходу і дуже обережно, як це могла б зробити зовсім твереза людина, причинила за собою двері. Все стихло.
Отже, за ним стежили? Тепер було зрозуміло, що це не просто перевірка, якій він не раз підлягав… Коли ж почалось це стеження і що могло стати приводом до нього? А головне, як близько вони підійшли до нього?.. Треба було приймати рішення.
Зейдліц першим назвав йому ім'я Пітера Гарвея і прямо вказав на його можливий зв'язок з Маргарет. Але чи знає він більше, аніж сказав?.. Не в правилах Зейдліца викладати все, що знає, і, швидше за все, цей хитрий лис щось та втаїв. Але що?
Маргарет Еллінг працювала у видавництві з першого дня його заснування. Клаус не раз помічав, як вона намагалась привернути його увагу: не те, щоб спокушала, але в її поведінці були тисячі дрібничок, що свідчили про її інтерес до нього. Можливо, він цікавить її як багатий жених, а можливо, це вже було завдання Пітера Гарвея?
Клінген теж не міг не помітити зміни, що сталася з Маргарет останнім часом. Це почалося з того весняного дня, коли він, прийшовши до видавництва, застав Маргарет у пригніченому стані. Навіть косметика не годна була приховати, що вона плакала. Це було так не схоже на Еллінг. Того ж дня Маргарет, можливо помилково, подала на підпис Клінгену не той папірець.
— Що з вами, ви захворіли? — співчутливо запитав він.
— Так, так! Я почуваю себе дуже погано. Відпустіть, будьте ласкаві, мене сьогодні…
Це була п'ятниця. А в понеділок вона з'явилась на службу такою ж впевненою, як завжди. І все-таки Маргарет стала якоюсь іншою…
Що змусило її піти на службу до Гарвея? Вражене честолюбство? Гроші? Примус? Для враженого честолюбства у неї, мабуть, не було підстави. Найпростішою відповіддю було б гроші. Вона знала їм ціну. Але тоді чому — сльози?.. Можливо, її змусили. Примус плюс гроші? Але щоб примусити, треба «зачепити» людину. Що могла зробити Маргарет такого, щоб потрапити під владу Сі-Ай-Сі? На це запитання Клінген не міг відповісти.
Коли б він це знав, коли б міг схилити її на свій бік, то, певно, й добрався б до істини: чи цікавиться ним Сі-Ай-Сі як людиною Зейдліца і тими документами, які він отримає в Австрії, чи вони підозрюють, що він — радянський розвідник? Але намір схилити Еллінг на свій бік може одразу ж обернутися проти нього.
Якщо Сі-Ай-Сі цікавиться ним як людиною Зейдліца, то чому тоді Пітер Гарвей розпитував про нього Мітчела Ескіна?
Його повідомлення про таємні плани фашистських партій і спілок були дуже важливі. Але, як правило, вони не вимагали негайної відправки, як це було зі зведеннями в роки війни, бо зволікання, наприклад, з повідомленнями про день наступу могло призвести до непоправних втрат. Тепер відомості, які він добував, лишались свіжими досить довго.
Відомості Клаус завжди залишав у схованці. Схованку він вибирав за містом і користався нею лише раз. У рекламному інформаційному бюлетені видавництва Клінген, користуючись шифром, повідомляв місце, де знаходилась схованка: віддаль до неї, орієнтири. Читачі знаходили в бюлетені лише довідки про нові книги. В такий спосіб Клінген інколи передавав і самі відомості, але дуже короткі.
Про те, що відомості із схованки потрапили за призначенням, Клаус дізнавався з передач однієї відкритої радіостанції. Він слухав цю радіостанцію по середах по приймачу «Телефункен», якими були забиті всі магазини Кельна. Нічого не значущі фрази: «Краще пізно, ніж ніколи», «Хто посіє вітер — пожне бурю» або щось у такому дусі означали: «Все гаразд! Матеріали взяті. Дякуємо!».
Перебираючи в пам'яті всі можливі шляхи, які могли привести до нього Гарвея, Клінген поки що нічого не знаходив.
Розділ дев'ятий
Невеличкий жвавий комісар Клуте чудово пасував до мініатюрного поліцейського «фіата». Коли б на посаду районного комісара підбирали в залежності від того, хто зможе вміститися в «фіаті», то Клуте, мабуть, не мав би жодного конкурента.
Поліцейський «фіат» непоказний на вигляд, але в нього потужний мотор, що дуже важливо, коли тобі треба за кимось гнатися.
Поки що гнатися ні за ким Клуте не доводилось. Гонки часто показували по телебаченню в так званих детективних фільмах. Якщо вірити цим фільмам, то поліція тільки й робить, що ганяється на автомобілях за злочинцями. Недавно Клаус дивився такий фільм. Яких тільки гонок там не було: і на конях, і на вертольотах, і на глісерах, і, звичайно ж, на автомобілях. І хоча життя та робота поліцейського комісара були зовсім не схожими на те, що показували в кіно, Клуте любив дивитися такі фільми. Вони давали йому якийсь душевний заряд, і на свою службу він дивився тоді ніби збоку й оцінював її по-новому.
До того ж Клуте був честолюбний і наполегливий. Тому навіть тоді, коли його начальник, радник юстиції Фрайбергер, порадив залишити справу Кемпки, підкресливши, що це просто нещасний випадок, комісар нишком продовжував ткати павутину. Він встановив, що Шрот, який заперечував знайомство з Розенкранцом, двічі дзвонив колишньому гауляйтеру: перший раз за три дні до загибелі Кемпки, другий — через день після історії з Мірбахом і Факом.
Сумніву не було, Розенкранц і Шрот знали один одного, але приховували це. У всякому разі, приховував Шрот.
На березі озера Клуте знайшов порожню гільзу від патрона. Вона закотилась під оголений корінь старої сосни. Отже, треба було думати, що вночі той, хто збирав гільзи, щоб не залишити слідів, міг її не побачити. Комісар дізнався, що рушниця такого калібру є у Шрота.
Необхідно було також встановити, хто приїжджав до лісника на машині, маслянисті сліди від якої він тоді
