Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Упорядник Володимир КАШИН

Переклад здійснено за виданням: И. Бондаренко, «Желтый круг», Ростовское книжное издательство, 1973 г.

«Моя робота після війни не була спрямована проти будь-якої держави або уряду. Вона велася винятково проти неонацистських партій, що загрожували справі миру в Європі».

— Як почуваєтесь? — запитав той, що сидів за кермом.

— Сьогодні краще, — відповіла людина в пенсне і додала: — Вчора в Кельні вісімнадцять чоловік покінчило життя самогубством.

— Це рекордна цифра.

— Ні, середня в ті дні, коли дме фен[1].

— Фен — привид, що приносить нещастя… Містика якась.

— Фен приносить значне пониження тиску: і серце, і нерви не витримують. Усе це має наукове пояснення.

— Коли я повинен їхати, шеф?

— Завтра. Треба змусити цих писак забиратися звідси геть, і то якнайшвидше.

— Я це влаштую, шеф.

— Що ти вмієш?

— Убивати.

— А ще?

— Ще раз убивати.

— Цього разу, мабуть, доведеться обійтися без нього.

Промінням жовтих фар «мерседес» розтинав темінь прохолодної ночі.

Позаду лишився тихий Бад Годесберг. Безлюдно було о цій порі в Бонні. Його зелені вулиці, здавалося, вимерли.

— Припустимо, я змушу їх забратися геть звідтіля, але після газетного галасу знайдуться інші охочі відімкнути «підводний сейф», — зауважив той, хто вів машину.

— Моя людина там буде раніше. Я вже підшукав кандидатуру.

— Ви добре її знаєте, шеф?

— Так, це — син Ш.

— Ш.? Він, здається, загинув?

— Застрелився.

— Ще тоді?

— У травні сорок п'ятого.

— Теж фен?

— Щось на зразок…

«Мерседес» вирвався на автобан, стрілка спідометра поповзла вниз і зупинилась на двохсотій позначці.

Вдалині, над обрієм, півколом займалася заграва, вона зростала, ширилася, розпливалася по небосхилу — наближався Кельн.

З кільцевої дороги машина завернула в місто й зашурхотіла шинами по брукованій набережній Рейну.

«Мерседес» промчав під аркою красивого мосту. Здавалося, міст зависав у повітрі на тонкому сталевому павутинні. Тепер уже було добре видно і Кельнський собор, підсвічений прожекторами знизу.

Той, що в пенсне, замріяно дивлячись на собор, зауважив:

— Давно я там не був…

— А я ніколи там не був, шеф…

Максиміліан Фак сидів у барі і не кваплячись попивав коньяк. Постійні відвідувачі «Парамона» ще не зібралися, столики були порожні, лише за одним, у куточку, сиділи туристи, обвішані фотоапаратами. Вони, видно, довго бігали вулицями вечірнього Відня і тепер для повноти вражень заскочили до «Парамона», щоб випити пляшку мозельвайну.

Шанні, старий кельнер, обслуговував їх, як завжди, швидко, ввічливо і незворушно, і тільки Максиміліан, який добре знав його, зміг спостерегти, що відвідувачі йому не до душі. Максиміліана вони теж дратували своїми гучними розмовами — зараз він прагнув тиші. Це відразу зрозуміли і залишили його в спокої барменші — лепетушка Стелла і тонесенька блондиночка Інгрід.

Максиміліан випив другу порцію коньяку, і алкоголь почав діяти — приємне тепло розлилося по його тілу.

Стаття, яку він здав до набору, вже не хвилювала його більше, і нервова напруга спала.

Він кивнув пальцем Інгрід і замовив коктейль.

Інгрід була неперевершеною майстринею своєї справи, і коктейль вийшов чудовий. Максиміліан угадував це навіть по кольору, тільки глянувши на склянку. Він повагом розірвав пакетик, дістав соломинку, один кінець якої занурив у червонясту рідину, і з насолодою цідив свій диво-коктейль.

Бар наповнювало легке звучання музики, розсіяне м'яке світло падало крізь маленькі дірочки металевих плафонів, вмонтованих у стелю. Коло для танців, вимощене кольоровим склом, підсвічене знизу електричними лампами, теж випромінювало світло — оранжеве, світло-синє, зелене, фіолетове.

Туристи нарешті пішли, і тепер уже ніщо більше не дратувало Фака, навпаки, і музика, і розсіяне світло заспокоювали його.

Несподівано до нього підійшла молода офіціантка.

— Пане Фак, вас просять до телефону.

Ця офіціантка працювала в «Парамоні» недавно і тому звернулася до нього так офіційно — всі ж інші називали його просто Мак. Це пішло з легкої руки Інгрід, яка переробила на свій лад не тільки ім'я Максиміліана, але й своє, зробивши його таким же коротким і енергійним — Ін.

Фак зліз із високого круглого сидіння біля стойки і попрямував до телефонної будки.

«Хто б це міг бути? Шеф? Невже щось негаразд із статтею?» — подумав він і сказав у трубку:

— Фак слухає.

— Здрастуй, Мак!

— Хай йому грець! Йоганн? Здоров був, друзяко! Ти звідки?

— Із Зальцбурга. Мак, мені конче треба побачитись із тобою.

— Коли ти їдеш?

— Я вилітаю завтра, в шість сорок.

— Що в тебе — пожежа?

— Щось на зразок цього. Ти мені дуже потрібен, Мак.

— Де тебе знайти?

— Я зупинився в отелі «Хаусзальцбург».

— О'кей! — Фак повісив трубку і знову спустився в бар.