Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко
Максиміліану ніколи раніше не доводилось спускатися під воду вночі. Його рухи були невпевненими. Він відчував себе, як сліпий. Було домовлено, що під час спуску тільки Йоганн буде запалювати ліхтарик і то лише в необхідних випадках.
Для цього їм довелось зупинитися декілька разів. Після чергової заміни газу, як тільки вони рушили далі, Максиміліан сів на голову Йоганну, інстинктивно відштовхнувся вбік і стукнувся об щось слизьке, довге. Фак не витримав, рвучко, наскільки це було можливо в воді, повернувся і включив ліхтарик. Сильний промінь пробив чорноту і висвітив щось біле, продовгувате. Роздивившись, він зрозумів, що це — затонуле дерево. По натягнутому тросу Мірбах відчув, що Фак віддалився від линви трохи вбік. Він смикнув за трос, включив ліхтарик, і Фак підплив до нього. Мірбах дістав дощечку, олівець і написав: «На глибині від сорока до шістдесяти метрів траплятиметься багато колод. Треба спускатися повільніше. Як почуваєш?»
Максиміліан відповів: «Нормально».
Тримаючись за линву, вони знову продовжували спуск. Тепер затонулі дерева траплялись так часто, що користуватися ліхтарями і щохвилини зупинятися доводилось обом. Вони майже продирались крізь слизькі стовбури. Водолазу працювати тут було б неможливо. Шланги неодмінно заплутувалися б у цих джунглях.
Не дивно, що тут у сорок п'ятому загинув американський водолаз. Максиміліан згадав про нього, про інших, яких поглинуло озеро, і про те, що деяких так і не витягли. І хоча утопленики не могли плавати, як плавали колоди, на глибині сорока-шістдесяти метрів і вже давно розклались, Факу в кожній продовгуватій білястій плямі ввижався утопленик.
Поступово він змусив себе думати про щось інше.
Нарешті вони досягли дна. Воно було тверде, кам'янисте. Максиміліан відчув холод. Давалася взнаки не тільки нервова перенапруга — вода тут була значно холодніша. Видно, неподалік били підземні джерела.
До тягаря, що лежав на дні, Мірбах прив'язав тридцятиметровий фал. Узявшись за кінець фала, вони рушили на пошуки ящиків, освітлюючи шлях ліхтариками. За розрахунками Мірбаха вони повинні бути десь тут поблизу, на відстані п'ятнадцяти-двадцяти метрів.
Аквалангісти обнишпорили дно по колу радіусом у тридцять метрів і нічого не знайшли.
«Тут щось не так, — написав Мірбах на дощечці. — Мені здається, що і місце не те».
Вони раптом опинились на краю прірви. Вона відкрилась перед Йоганном так несподівано, що він ледь не звалився в неї, він би вже зробив цей останній крок, якби Максиміліан одразу ж не смикнув за троса і не витяг його.
«Тут хтось побував до нас», — написав Фак.
«Безперечно, — погодився Мірбах. — У тому місці, де ми працювали, колод було менше й обриву не було».
«Нам приготували пастку», — подумав Фак, і написав на дощечці: «Повертаймося назад».
Нагору йшов першим Максиміліан.
Мірбаху доводилось раз за разом тягнути за трос і буквально силою притримувати друга. Надто швидкий підйом навіть у аквалангах Кеслера загрожував кесонною хворобою.
Нагорі, як і раніше, було тихо. Але тепер, коли журналісти довідались, що хтось уже побував тут до них, кожний шурхіт насторожував їх.
Несподівано пролунав постріл, за ним другий, третій. І все знову стихло.
З півгодини ще Мірбах і Фак просиділи в човні, вслухаючись у кожний звук, вдивляючись у темряву. Потім Максиміліан сів за весла і повів човна до берега.
Без пригод вони зійшли на берег і піднялись нагору. Хмари розсіялись, і місячне світло заполонило ліс. Годинник показував три.
Невдовзі вони знайшли дерево, під яким стояв «фольксваген». Машина була на місці, але в якому стані! Розтрощені скло, фари, балони порізані, акумулятор виведений з ладу.
— Мерзотники! Бидло!
— Тихіше! Вони можуть бути поблизу. — Ці слова Мірбаха змусили Фака замовкнути.
— Треба одному з нас піти до Бадль Креуце, — сказав Мірбах.
— Може, підождемо до ранку?
— Уже розвиднюється.
Справді, дерева вже не зливались із темрявою. Вони помітно вимальовувались на тлі посвітлілого неба. Темрява розсіялась, і під кронами дерев і на землі виднілись трава та соснові шишки.
…Мірбах повернувся години через дві з комісаром Клуте. Вони приїхали на поліцейській машині і привезли акумулятор, камери.
Клуте обійшов Максиміліанів «фольксваген» і похитав головою. По дорозі вирішили заїхати до Шрота і розпитати його. Можливо, він бачив машину бандитів, що так понівечили «фольксваген».
Вони застали Шрота у хліві, він саме мішав у кориті для свиней.
На поліцейську машину, що під'їхала прямо до хліва, він не звернув жодної уваги. Можна було подумати, що до нього щодня приїжджає поліція.
— Пане Шрот! — звернувся Клуте. — Нам необхідно поговорити.
Шрот ковзнув очима по низенькій постаті Клуте, потім подивився на Мірбаха і Фака.
— Про що, пане комісар? — запитав він, розмішуючи пійло.
— Чи не могли б ви відірватись на кілька хвилин від своєї роботи? — чемно і водночас лукаво запитав Клуте.
Шрот витер фартухом руки.
— Ходімте до хати, — запросив він і, не глянувши ні на кого, пішов стежкою.
— Так про що ви хотіли побалакати? — знову перепитав Шрот, коли вони зайшли в одну із кімнат.
— Сьогодні вночі повз ваш будинок піхто не проїжджав?
— Пане комісар, я так міцно сплю, що, коли б навіть танк отутечки проходив, — я не почую.
— А ваша мати?
— Ви ж знаєте, вона зовсім глуха…
— Скажіть, а до вас ніхто не приїжджав учора?
— Ні, пане комісар, ніхто.
— А ваша машина в гаражі?
— Вона на ремонті, в Бадль Креуце.
— А як давно вона там?
— Днів сім чи вісім…
— А що в
