Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

Вибравшись із машини, він гукнув:

— Агов, господарю!

Ніхто не обізвався.

Максиміліан піднявся сходами і легенько штовхнув двері — вони тихо прочинились.

— Чи є тут хто-небудь? — знову запитав він. Жодної відповіді. Йому нічого не залишалось як увійти в дім.

У першій великій кімнаті нікого не було, в другій — теж, і тільки в третій він побачив бабусю. Вона в'язала, її поморщені, з синіми прожилками руки спритно снували блискучими спицями. Одне око у старої було затягнуте більмом, друге — підвернуте кудись вгору. Вона не звернула ніякої уваги на прибульця, але спиці в її руках завмерли.

— Здрастуйте, бабусю! Де я можу знайти господаря? — запитав Фак.

Стара притулила долоню до вуха, даючи зрозуміти, що вона погано чує.

— Я кажу: здрастуйте! Мені потрібний господар! — прокричав Максиміліан.

— Хазяїн… на… обході… — прошамкотіла стара беззубим ротом і махнула тремтячою рукою вбік, ніби вказувала напрям, де шукати Шрота.

— Коли він повернеться?

— Не знаю…

Стара знову почала в'язати, і Фак зрозумів, що нічого більше вона йому не скаже.

Максиміліан вирішив поки що сходити до озера й оглянути його. Західний спуск до води був крутий. Фак сковзався по м'якій злежаній сухій глиці і, щоб не впасти, чіплявся за велетенські стовбури сосон, порослі мохом.

Біля самісінької води він побачив прив'язаний до дерева пліт, змайстрований із свіжих колод, які ще не встигли обрости водоростями і вкритися слизотою.

Неподалік від берега в блакитній прозорій воді сяйнула здоровенна рибина. Трохи далі він побачив цілий косяк мальків, схожих на форель. Риби тут таки багато.

Вода була просто на диво прозорою. Срібляста вгорі, трохи нижче — світло-блакитна, а туди глибше вона темнішала, ставала майже чорною. І ось там, десь на межі видимості, він розрізнив білу ледь розпливчасту продовгувату смугу. «Утопленик!» — пройняло холодом Фака. Він не злякався. Ні. Просто він давно не бачив мерців.

На березі біля плоту валялась довга жердина. Максиміліан відв'язав плота, відштовхнув його від берега і скерував туди, де біліло те невідоме тіло. Тепер дзеркальна поверхня озера забрижила, і біла пляма втратила свої попередні виразні контури: вона то розпливалась ушир, то знову витягувалась. Щоб швидше покінчити з цією загадковою таємницею, Фак нахилився і жердиною, мов списом, спритно пронизав товщу води, але промахнувся. Лише за другим разом він відчув поштовх і глухий удар — жердина зісковзнула. «Так, це затонула деревина!» Фак ще раз нирнув тичкою — сумніву не було: це затонуле дерево. Воно хитнулось від удару, ліниво перевернулось, ніби спинаючись на ноги, і знову лягло навскіс.

Коли Максиміліан зійшов нагору, побачив Шрота. Не встиг він сказати йому ще й слова, як навперейми Факу кинувся величезний рудий сенбернар. Фак відстрибнув убік, за дерево. Сенбернар ледь не збив його з ніг, проскочивши повз нього.

— Заберіть собаку! — крикнув Фак.

Але Шрот не квапився відкликати пса.

— Заберіть собаку! — ледь стримуючись, щоб не вилаятись, знову гукнув Максиміліан.

— Цезар! На місце! — наказав Шрот.

Тепер сенбернар пробіг повз Фака, навіть і не зиркнувши в його бік.

Максиміліан підійшов до лісника. Він із задоволенням сказав би йому зараз кілька слів про все, що сталося, але можна було зіпсувати справу.

— Добрий день! Отак-то ви зустрічаєте гостей? — звернувся Фак до лісника.

— Які там гості? — бовкнув Шрот на привітання. Тепер Максиміліан міг добре роздивитись лісника.

Його лукаві очі дивилися з-під кущавих сивих брів невдоволено, навіть вороже. Обличчя заросло рудою сивуватою щетиною. На чолі запали глибокі зморшки. Він був у картатій сорочці з засуканими рукавами. В його правиці виблискувала сокира.

— Якщо полювати приїхали, то даремно. Яке зараз полювання, — сказав Шрот і пішов до хліва, де займався своїм майструванням.

— Полюванням я не цікавлюсь, — Фак поспішив за ним. — Я хочу купити у вас пліт.

— Пліт?

— Авжеж. Той, що внизу на схилі.

Лісник був вельми здивований таким поворотом справи. Він зняв фартуха, врубав сокиру в тесану колоду. А Максиміліан у цей час дістав із багажника пляшку брандвайну і склянки.

— Ну, якщо про пліт… — протяжно почав Шрот, жадібно глипнувши на пляшку. — Але навіщо він вам?

— Хочу зробити маленьку подорож по озеру.

— І що це ви надумали? Яку ще там подорож? Либонь, гроші знову шукати будете?

— Та гроші, мабуть, уже всі вивудили, — засумнівався Фак.

— А що ж тоді? Тут лише погибель знайти можна…

Максиміліан відкоркував пляшку, налив у склянки.

Брандвайн був дуже пахучий, і за звичкою Фак спочатку понюхав його, а потім почав цідити маленькими ковтками. Лісник же одразу вихилив склянку і обтер долонею губи.

— Чому погибель? — запитав Максиміліан.

— А тому, що заклятим це місце стало.

— І давно його закляли?

— Та десь отак з кінця війни. Американець тут першим накрився.

— Американець? — здивувався Максиміліан, підливаючи старому. — Як же це сталося?

— Звичайнісінько. Як тільки есесівці пішли звідси, через декілька годин прибувають ами[12], передовий загін. Кептен їхній по-німецьки добре балакав: «Де тут, мовляв, озеро Грюнзее?» — «Тут, — відповідаю, — поряд».

Поїхали вони на озеро, мене з собою не взяли. Понадували човни, одягли водолазні костюми, спустилися під воду… Доповідають: озеро, мовляв, з подвійним дном, десь посеред глибини затонулі деревини плавають. Таке враження, ніби в джунглі потрапляєш. Воно-таки й правда, затонулих колод тут до біса.

А кептен їхній наказує їм спускатися! От один водолаз і заплутався там поміж деревинами, повітря йому забракло, казали, що шланг причавило. Ну, а поки витягли його — пізно вже було. Тоді кептен вилаявся, хай, мовляв, моряки цією справою займаються, в них справжнє водолазне спорядження і