Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

Проїхавши кілька станцій у метро, вони вийшли на Оксфорд-стріт — одну з найширших вулиць Лондона з розкішними універсальними магазинами. Тут їм пощастило взяти таксі, яке довезло їх до готелю Хілтона.

Минулого разу, — взимку, Лондон після Парижа видався Клаусу містом, у якому мало світла. Наперекір старій уяві про Англію як про туманний Альбіон, сьогодні небо було ясним, і світило сонце. Але старовинні закурені будинки поглинали сонячне проміння, і широкі красиві вулиці були темними та холодними. І все-таки цього літнього дня місто виглядало якось зовсім інакше. Сонце, як на півночі, було спокійне, лагідне, а зелень численних парків і скверів надавала вулицям святкового забарвлення.

Формальності в готелі відняли лише декілька хвилин. Йому і Маргарет відвели два сусідніх зручних номери, і вони домовились, що зустрінуться в холі завтра о десятій ранку.

Із номера Клінген подзвонив Мітчелу, і жіночий молодші голос відповів йому, що Мітчел удома, але зараз відпочиває. Не гаючи часу Клінген викликав по телефону таксі і спустився униз.

Виїхавши за місто, машина проминула старе англійське село. Ще здалеку Клінген побачив Біндзорський замок, що височів на взгір'ї. Невдовзі можна було розрізнити серед високих дерев дво-триповерхові будинки Віндзора.

Як не дивно, але вулиці цього маленького містечка були багатолюдніші, ніж вулиці Лондона. Мабуть, його мешканці і так почували себе наче на дачі і нікуди не виїжджали на вихідні дні. Справді, тут усе було чудове: і ставок, і красиві околиці…

Вони проминули школу Ітона, школу майбутніх прем'єр-міністрів, як її називали. Тут навчалися діти родовитих аристократів, принци і принцеси із тих країн, де монархія ще збереглася в тій чи іншій формі, ну, і, звичайно, нащадки місцевих багатіїв. Одразу ж за школою Ітона стояв будинок Мітчела Ескіна. Клаус розрахувався з водієм, вийшов із машини.

Він натиснув на дзвінок біля хвіртки. За низенькою загорожею виднівся великий квітник навколо будинку. Під вікнами росли яскраво-червоні троянди. У всьому тут відчувалась жіноча рука та гарний смак, і Клінген радів за друга, що він живе в такому місці і що його дружина — чудова господиня.

До хвіртки поспішала чорношкіра дівчина в барвистій блузі і чорній міні-спідничці, яка здавалася ще коротшою від того, що ноги у дівчини були затовсті. Раніше в Ескіна не було служниці. «Чи в його будинок я потрапив?» — подумав Клінген і запитав:

— Тут живе містер Ескін?

— Так, сер, — відповіла дівчина.

— Я можу його бачити?

— Як мені доповісти про вас, сер?

— Я — Клаус Клінген. Скажіть йому — Клаус Клінген, — повторив він, щоб вона запам'ятала його ім'я.

— Так, сер. — Вона зробила щось схоже на кніксен і подріботіла своїми товстенькими ніжками, взутими в легенькі полотняні туфлі на товстій підошві із спресованої пробки.

Служниця одразу ж повернулась, а за нею, боже, дійсно, в халаті, з люлькою в руках вискочив Мітчел.

— Клаус!

— Радий тебе бачити, Мітчел.

— Ну, заходь же, заходь…

На ганок вийшла Кет, дружина Мітчела.

— Добрий день, містер Клінген.

— Добрий день, місіс.

Дружину Ескіна Клаус бачив лише раз. Мітчел рідко розповідав про неї, навіть коли вони подовгу бували в морі, і це дивувало Клауса. Про першу дружину Мітчела Клінген зі слів Ескіна знав так багато, що йому здавалося, ніби він був знайомий з нею давним-давно… А Кет… Він майже нічого не знав про неї і тому почував себе в її товаристві якось ніяково.

— Мітчел, що скажуть сусіди, в якому ти вигляді?.. Ви пробачте йому, містер Клінген, але він так зрадів, коли почув, що ви приїхали. — Кет було незручно від того, що Мітчел вискочив у халаті.

— Ах, Кет, облиш. Сусіди мене мало цікавлять, — з ледь помітною роздратованістю відповів Ескін.

— Не турбуйтесь, місіс, все гаразд, це так природно… Якби Мітчел приїхав до мене, то я поводився, напевно, так само.

— Прошу вас, заходьте, — запросила Кет.

Кет із чемності трошки побула з чоловіками, а потім, вибачившись, пішла на кухню до Барбари, яка готувала сандвічі.

— Я тебе недавно згадував, — посмоктуючи люльку, сказав наче ненароком Мітчел. — Я часто згадую тебе, — продовжував він. — Знаєш, коли ти демобілізувався, мені тебе дуже не вистачало. Все-таки ми з тобою люди одного покоління, а це вельми важливо.

— Мені теж увесь час тебе бракує. Та й за морем я сумую, — сказав Клаус.

— Ну, другого я ще не відчуваю, я ситий морем. Але, мабуть, на той рік теж подам у відставку. Досить. Буду допомагати Кет вирощувати троянди, займуся сином…

— До речі, де Том?

— Він гостює в бабусі.

— Тобі буде важко піти, Мітчел.

Ескін відповів не зразу. Люлька його майже погасла, і він зробив кілька глибоких затяжок, перш ніж вона знову задиміла.

— Настає час, коли звідусіль тобі кажуть: пора.

— Ти маєш на увазі… Уайтхолл[8]?

— Уайтхолл також. — Ескін знову налив чарки і продовжував: — Перед відпусткою я бачився з цим старим кендюхом — Старром[9], і він мені натякнув…

— Він і досі начальник оперативного управління?

— Так.

— Відверто кажучи, йти не хочеться, — помовчавши, продовжував Ескін. — Багато цікавого з'явилось у підводному флоті.

— З того часу, як я пішов, щось суттєво змінилося?

— Ще б пак. Ти нічого не чув про човен Хазелтона?

— Я навіть не знаю, хто такий Хазелтон. Це вчений?

— Він капітан третього рангу, але, напевно, має інженерну освіту.

— То що ж придумав цей Хазелтон?

— Він спроектував підводний човен з тандемною рухомою системою. Вважається,