Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

Війна завжди породжує жорстокість. Візьміть такий елементарний приклад. Двоє б'ються — з чого починається: хтось когось образив, другий дав йому ляпаса, перший відповів, але все це ще поки що ведеться по-джентльменськи. Та в міру того, як бійка триває і кожний хоче її виграти, пускаються в хід ноги, б'ють головою і, нарешті, хапають важкі предмети, якими завдають каліцтва, можуть навіть убити один одного… Звичайно, кожне порівняння хистке, як кажуть, але згадайте початок війни. Хіба не джентльменським кроком було з боку Німеччини те, що вона дозволила евакуюватися розбитій англійській армії із Дюнкерка в 1940 році? А коли були зосереджені величезні воєнні сили вторгнення на побережжя Франції, хіба фюрер не скасував його. Хіба це було не по-сусідськи, не по-джентельменськи? Але англійський прем'єр на той час уже уподібнився тому забіяці, що отримав ляпаса. Засліплений образою і ненавистю, він не міг приборкати своїх почуттів і наперекір здоровому глузду кинувся в бійку. А за ударом у відповідь настає удар. І вже друга сторона теж озлоблюється, і починається бойня…

Треба сказати, що Гітлер ніколи не інформував партійних керівників на місцях про прийняті важливі політичні рішення. Він не проводив засідань кабінету міністрів. Він видав указ про збереження державної таємниці, і кожний, хто брав участь у будь-яких важливих парадах в імперській канцелярії, давав присягу про збереження таємниці. Таким чином, про важливі події ми дізнавались по радіо. Так, по радіо ми дізнались про початок війни з Польщею.

Під час війни я, як і раніше, займався господарськими і партійними справами. Влада поліції і СС в ці роки, певна річ, зміцніла, і з цим я вже нічого не міг вдіяти. Єдине, чого я добився, щоб у моїй провінції не було концентраційного табору.

— Даруйте, що перебиваю вас, — вставив Фак. — Ви були проти концентраційних таборів?

— Концентраційні табори були необхідні. Але особисто мені було неприємно займатися цією справою, я знав, що знайдеться немало людей, які охоче виконуватимуть таку роботу.

— Отже, ви не проти концтаборів, ви тільки цю роботу передоручили іншим?

— От ви знову рветесь у відчинені двері: проти — не проти? Можна сказати: я проти поліції, проти тюрем… але ж це самі слова. Поки існують злочинці — потрібні в'язниці.

— Але ж у концтаборах у Німеччині в ті роки сиділи не лише злочинці, але й люди, ні в чому не винні, люди, які не вчинили ніяких злочинів, наприклад, більшість євреїв.

— Я ніколи не був антисемітом і шовіністом. Одного разу я приїхав оглянути державне сільськогосподарське підприємство в Красне і побачив, що оселі євреїв порожні. Виявляється, їх виселили до Варшави. Я негайно зв'язався з міністерством закордонних справ, де мені відповіли, що цю акцію здійснюють зондеркоманди СС, які підпорядковані особисто Гіммлеру. Це трапилося вже в розпалі війни, і було пролито стільки крові, в тому числі німецької, що їхати до фюрера з цією справою я не міг, тим паче, знаючи ставлення фюрера до єврейського питання з його ж праць.

— І що ж було далі?

— Далі була війна, жахлива, нищівна. В ході цієї війни були допущені трагічні помилки.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви знаєте це, пане Фак, не гірше од мене. Для чого ми знову будемо з вами перебирати брудну білизну? Кому це потрібно?

— А як ви опинились у Зальцбурзі?

— У 1944 році мій молодший брат — полковник вермахту — був переданий до суду у справі «20 липня» і страчений. Між нами кажучи, я не впевнений і зараз, що Фрідріх пішов проти фюрера, але, хто його знає, тоді внаслідок трагічних поразок на фронті багато військових були гостро настроєні проти Гітлера. Але, найімовірніше, смерть мого брата на совісті Гіммлера. Адже цим він завдав мені найдошкульнішого удару, після якого я вже не міг користатися попередньою довірою. Мене понизили, перевели в Зальцбург.

— Але ж, зрештою, це відіграло в вашому житті позитивну роль: ви майже уникнули покарання, якого зазнала більшість визначних партійних діячів націонал-соціалістської партії?

— Так, я просидів у тюрмі лише рік. Але за цей рік н втратив свого вірного друга — дружину. Вона краще від інших знала мене, мої прагнення, вона дуже переживала весь цей процес, куди приплутали й мене. І якщо до цього додати, що я втратив брата, то все це мені дуже дорого коштувало.

— Хіба у вас ще був брат?

— Так, він загинув на фронті в сорок третьому році.

— Те, що ви розповіли мені, дуже цікаво. Це зовсім не схоже на ті офіційні біографії, які мені доводилося читати під час третього рейху. Я бачу, що дуже втомив вас, але дозвольте запитати ще одне: що ви можете сказати з приводу всієї цієї історії в Грюнзее?

— Ах, молодий чоловіче… Я розумію, ви журналіст, І вас теж захоплює сенсація. Про цю справу я майже нічого не знаю і гадаю, що 99 відсотків із опублікованих на цю тему матеріалів — це здогадки ваших колег-журналістів. Я цілком допускаю, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики. Впевнений, що в багатьох альпійських озерах ви знайдете щось подібне. Адже тоді був такий час: кінець війни, наближався ворог, і люди все ховали…

— Але ж пишуть, що це були не зовсім звичайні ящики, що в них зберігались важливі секретні документи.

— Писати й казати можна що завгодно… Потрібні докази. А їх же нема… Хто бачив ці документи?

— Але журналіст Мірбах заявляє, що бачив їх…

— Я читав це. Наївнішої історії придумати було неможливо… Мабуть, хлопці просто випили добряче звечора…

— Але це пояснення не можна вважати серйозним.

Розенкранц знизав плечима, ніби кажучи: «А що я можу сказати інше?»

— А взагалі, мене це мало цікавить, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, сказав він, підводячись.

Встав і Фак.

— Я сподіваюсь, що ви не скористаєтесь моєю довірою і не нашкодите мені? —