Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

водяного шлейфа. Із її сопел з величезною силою і страшенним виттям вирвалось полум'я — це включився ракетний двигун. В перші секунди плавно, ледь помітно вібруючи, але блискавично набираючи швидкість, «Поларіс» прямував у блакитну вись, тягнучи за собою вже в розріджених шарах атмосфери кучеряву смугу білих відпрацьованих газів. Через 55 секунд відокремилась перша ступінь ракети, а ще через 89 секунд — друга, але цього вже ніхто не бачив, про це повідомили станції спостереження.

Пролетівши 1780 кілометрів, головна частина ракети впала в океан. Того ж дня Ейзенхауеру було надіслано телеграму: «Поларіс» —із глибини до цілі. Успішно».

Так, саме таку телеграму було тоді надіслано Айку, але якщо її копія одночасно пішла в Москву, то… І скільки подібних повідомлень за всі ці роки міг відправити цей «ангел», якщо він радянський розвідник?.. І що буде, коли «консерви», якими так цікавляться американці і яких вони ніяк не можуть вибити в «Спілці колишніх офіцерів», потраплять до росіян? Гарвей збирався в дорогу. Він хотів потрапити в Лондон трохи раніше від Клінгена і там домовитись про спільні дії з Інтеллідженс Сервіс.

Розділ четвертий

До Цель-ам-Зее Фак прибув у другій половині дня. В цьому маленькому затишному містечку він колись провів кілька днів. Тоді в озері добре ловилась риба, а у фрау Герди, власниці невеличкого готелю, були чудові шніцелі та гострі салати, що наганяли апетит. Ось, мабуть, і все, що залишилось у пам'яті Фака від короткого перебування в цих місцях.

Брауерштрассе, на якій жив Розенкранц, привела Максиміліана до самого озера. Невеликий особняк у сучасному стилі з номером «14» стояв неподалік від дороги. Дві вузенькі асфальтові доріжки вели: одна — до невеликого гаража, друга — до під'їзду будинку. У розчинених воротах гаража стояв «мерседес» моделі минулого року. Біля нього порядкував уже не молодий, худорлявий чоловік у комбінезоні і береті. Фак під'їхав до нього.

— Добрий день, — сказав він, вибираючись із кабіни.

— День добрий.

— Чи не скажете, бува, вдома пан Розенкранц?

На це запитання він не одержав ніякої відповіді і вже подумав, чи не глухий цей шофер Розенкранца. Але чоловік у комбінезоні випростався, витер ганчіркою руки і з гідністю відрекомендувався:

— Еріх Розенкранц.

— Пробачте, — сказав Фак, трохи зніяковівши, — я — журналіст Максиміліан Фак.

Розенкранц уважно подивився на нього і запросив:

— Ходімо в дім.

Вони пройшли через невеликий садок і почали підніматись сходами.

— Від якої газети ви прибули? — запитав Розенкранц, повернувшись до Фака.

— Я працюю в журналі «Вечірні читання», але прибув зараз від самого себе, якщо так можна висловитись.

— Пробачте, ви назвались Факом. Чи не ваша це книжка оповідань «Бузковий степ»?

— Так, це моя книжка.

— В оповіданнях про полон я знайшов багато співзвучного тому, що довелось пережити й мені.

— Ви були в полоні?

— І в полоні, і в тюрмі… Прошу вас, проходьте, сідайте. Я залишу вас на хвилинку, тільки переодягнусь.

Фак опустився в глибоке старомодне крісло, що так не пасувало до легких сучасних меблів вітальні.

Розенкранц вийшов у світлому костюмі з пляшкою коньяку і двома чарками.

— Не знаю, з чим ви прийшли до мене, — сказав він, — але чомусь я відчуваю до вас довіру. Сигари, сигарети?.. — запитав.

— Дякую. Я палю тільки «Астор». Максиміліан дістав із кишені пачку сигарет. Розенкранц наповнив чарки:

— На здоров'я.

— Ще два дні тому назад я і не думав про цю зустріч, — признався Максиміліан.

— І що ж трапилось за ці два дні?

— Нічого особливого. Я прочитав репортажі Мірбаха в «Штерні» і загорівся бажанням побачитися з вами.

— Пробачте, до якої партії ви належите?

— Я не належу ні до якої партії і інтерес до вас маю суто літературний, письменницький. Я зараз працюю над одним твором. У центрі його — тридцяті роки, наш злет…

— Це документальна річ?

— Ні, це річ художня, але я хочу надати бодай зовні їй документального характеру.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився колишній гауляйтер.

— Гауляйтера Розенкранца знають усі, Розенкранца-людину знають лише близькі, мені хотілося б пізнати вас із цього боку.

— Ви з ким-небудь уже говорили про мене?

— Ні. Я вирішив, що ви краще за інших зможете розповісти про своє життя.

— І ви потім напишете про це?

— Сподіваюсь. — Фак витяг сигарету, понюхав її.

— Бачу, розмова у нас буде довга, тому я скажу, щоб економка приготувала каву, — сказав Розенкранц.

За кілька хвилин він повернувся і попросив Фака:

— Чи не будете ви такі ласкаві помінятися зі мною місцями? Я так звик до цього крісла, що в іншому почуваю себе, як кажуть, не в своїй тарілці.

— З цим кріслом у вас пов'язані якісь спогади?

— Це крісло стояло в моєму робочому кабінеті, спочатку в Кенігсберзі, потім у Зальцбурзі.

— Он як! Виходить, це крісло гауляйтера.

— Можна сказати і так, але все залежить від того, яку суть ви вкладаєте в це поняття — «гауляйтер». Ліві журналісти вживають його як лайливе слово.

— Я ніколи не був лівим, — відповів Фак.

— Отож я не помилився в вас.

Жінка років під сорок, ще досить приваблива, з модною зачіскою і легенько підведеними очима, вкотила невеличкий столик на коліщатках.

— Гутен таг, — привіталася вона.

— Це моя економка, фрау Елізабет, — відрекомендував її Розенкранц.

«Вона зовсім не схожа на нашу Бет, хоча вони, мабуть, одного віку», — промайнуло у Фака.

— До речі, з чого ми почнемо? — запитав Еріх Розенкранц.