Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

— На довіру я відповідаю довірою… До побачення, пане Розенкранц…

Клаус поволі пробуджувався від сну і в першу мить не міг збагнути: чи теплохід рухається, чи вони вже причалили. У Північному морі їх сильно хитало, а тепер теплохід ішов по рівній, мов стіл, поверхні. Потужні машини, сховані в череві корабля, злагоджено працювали, два гребних вали, даючи сотні обертів за хвилину, злегка вібрували, і ця вібрація передавалась корпусу, перегородкам, усьому судну.

Клаус встав, підійшов до вікна і відхилив шторку. Так, безперечно, це була Темза. Сіра передсвітанкова імла висіла над рікою. Вдалині вузенькою смужкою виднівся лівий берег. Тут Темза була широкою і нагадувала швидше морську затоку, аніж річку. По її сіруватій хвилястій поверхні снували кораблі, один танкер середнього тоннажу з широкою трубою, нахиленою до корми, пройшов зовсім недалеко: на його флагштоці і на кормі можна було розрізнити шведський прапор. Не встиг Клінген простежити за ним, як по лівому борту насунулось якесь велетенське судно. Воно було білосніжне і нагадувало величезний айсберг. Майже хвилину судно йшло стрічним курсом і затуляло від пасажирів «Кіквіка» протилежний берег.

Могутня водна артерія, що з'єднувала Лондон із найбільшими портами світу, пульсувала вдень і вночі. Клаус вперше під'їжджав до Лондона по Темзі. Він багато чув про Лондонський порт, його велич, а тепер побачив це на власні очі. До міста ще лишалося добрих сорок миль, а обидва береги річки вже густо заставлені портовими кранами і причалами, здатними водночас прийняти і розвантажити сотні суден.

З кожною милею відчувалось наближення великого міста. Невеличкі селища індустріального типу, труби маленьких заводів і фабрик, розташованих на околиці, змінювались багатоповерховими сірими будинками і високими трубами потужних промислових підприємств. Тепер уже не сотні, а тисячі машин, схожих на темних жучків з червоними очицями, пересувались по шосе на правому березі.

Коли Клінген вийшов на палубу, вже світало. За двома димучими грубими заводськими трубами в червонястому серпанку вставало сонце. Цей перехід від ночі до дня був швидкий і малопомітний: контури будов на березі виразніше вимальовувались, погасли жовті ліхтарі вздовж прибережного шосе, вода за бортом світлішала і робилась зеленуватою.

По радіо оголосили, що «Кіквік» за чверть години прибуває до Тільбері. Клінген хотів було вже піти і розбудити Маргарет, коли раптом побачив її на верхній палубі. Вона була в білому жакеті з коричневим оздобленням, у вузькій, як завжди, білій спідничці і легеньких ажурних туфлях.

— Хелло!

— Хелло! Ви чудово виглядаєте, Маргарет, хитавиця на вас зовсім не вплинула.

— Дякую, шеф. Я ковтнула одразу дві таблетки і спала, як після маківки.

Вона набрала повні груди свіжого річкового повітря, і, здавалося, воно влило в неї нові сили, наскільки це було можливо: вона завжди мала гарний колір обличчя, і в кожному поруху вловлювався надлишок здоров'я і молодості.

— Сьогодні, Маргарет, у вас вільний день. Ви тільки скажіть мені, де ви хочете зупинитись?

— Хіба у вас не буде ділових зустрічей і я вам не знадоблюся?

— Ні. Сьогодні я хочу відпочити і провідати старого приятеля.

— Я завжди зупиняюся в Хілтона[7]: там простіше, не треба дотримуватись церемоній, заведених в англійських готелях, — відповіла Еллінг.

— У нас дивовижно співпадають смаки, уявіть, я теж віддаю перевагу Хілтону. Отже, поїдемо разом.

Причал, до якого пристав «Кіквік», виявився безлюдним. Це був старий причал, призначений для таких же старих теплоходів, як «Кіквік». Звідси до Лондона було ще двадцять шість миль.

Двоє сонних чиновників стояли на виході з критого переходу, що з'єднував причал із станцією лондонської електрички, і робили відмітки про в'їзд у паспортах пасажирів, що прибули.

Безлюдно було і на пероні. Електричка вже чекала пасажирів на третій колії. Двері вільних купе були розчинені, і в кожне купе можна було ввійти прямо з перону. Ніде — ні станційних служителів, ні кондукторів. Пасажири «Кіквіка» зайняли місця в електропоїзді, і вокзал знову обезлюднів.

Без найменшого сигналу електричка рушила з місця.

Клаус і Маргарет сиділи в купе вдвох. Електричка була старенька, з потертими шкіряними сидіннями і збляклою фарбою на стінах, але йшла м'яко та швидко.

За вікном пролітали будинки і фабричні будови, потім почались порослі рудою травою пустирища, і це здивувало Клауса. Англійці дорожили кожним клаптиком землі, невже вони не могли якось використати ці землі?

Але ось знову пішли будови, маленькі дворики — це були вже передмістя Лондона.

Наблизившись до вокзалу, вони, як і раніше, бачили безлюдні вулиці, лише зрідка, то в одному місці, то в іншому проносилась автомашина.

— А де ж люди? — здивовано перепитував Клінген.

— Сьогодні неділя, містер Клінген, — пояснила Маргарет. — Більшість лондонців виїхала за місто, найзаможніші проводять ці дні в Парижі, а решта сидить удома… в халатах… Хіба ви не знаєте, що англієць дозволяє собі таку розкіш — посидіти в халаті — лише в суботу та неділю?

— Я чув про це як про анекдот.

— Це зовсім не анекдот. Вам не доводилося ніколи жити в англійській сім'ї?

— Ні, не доводилось.

— Я жила в Англії рік, коли вивчала мову, і знаю, що це зовсім не анекдот. До речі, в суботу і неділю англійці не ходять один до одного в гості. Ви, здається, хотіли відвідати приятеля — врахуйте це.

— Я впевнений, що Мітчел зовсім не такий і йому не притаманні всі ці звички.

— Це не звички, це традиції. А традиції в Англії вище законів.

Електричка зупинилась. Вони вийшли на перон.

— Ну, а таксі ми знайдемо цього суботнього ранку? — поцікавився Клінген, оглядаючи привокзальну площу.

— В суботу це важко, власники таксі в ці дні теж відпочивають: адже пасажирів нема.