У країні ягуарів - Габор Молнар

— Чудово! — мов дитина, зрадів кабоклу.

Я відрізав великий листок тютюну. Жадібно запхавши його в рот, кабоклу почав спльовувати у воду чорну слину.

В ці хвилини мені здавалося, що човен, спорядження, рушниці, сірники, кава, цукор і решта речей лишилися моїми зовсім випадково. Хто знає, що думає цей кучерявий кабоклу. За сто грамів горілки він убив товариша, а ось тепер, багато разів маючи нагоду вбити мене, не зробив цього. Навпаки, виявив навіть чемність і скромність. Адже міг легко забрати в мене все.

Абелардо подивився на піщану косу, яку повільно затопляє вода, потім благально глянув на мене:

— Можна побути з вами, сеньйоре?

— Ну що ж, будь.

Хіба я міг йому відповісти інакше? Хай побуде зі мною кілька днів. Тим більше, що самотність в отаку зливу дуже гнітить.

— А це навіщо? — спитав Абелардо, показуючи на довгі жердини і цілу купу повитиці.

Я розповів, що хочу зробити навіс над човном.

— Розумна річ. Давайте почнемо! — з ентузіазмом промовив Абелардо.

Ми енергійно взялися за роботу, незважаючи на зливу. Важко вберегти від дощу спорядження і їжу. Пересуваємо жапи то в один, то в другий бік човна. Все навколо мокре — листя на землі, дерева, трухляві стовбури.

Абелардо завзято працює. Я забиваю довгі цвяхи у кожну поперечину човна, щоб закріпити дуги. Незабаром п'ять жердин вигнулися над човном. А дощ ні на мить не вщухає. Швиденько знімаємо жапи і напинаємо їх на дугасті перекладини. Вони намокли і стали важкі, зате не пропускають води. Тепер навіс захищатиме спорядження і мене від дощу та палючого-сонця.

Хоч як ми поспішали, а проте, поки прикріпляли жапи до перекладин, усі речі в човні наполовину промокли. Та я не журюся: вентиляція тепер хороша, і все швидко просохне. Шкода, що мало жап. Їх вистачило тільки на верхню частину перекладин, а збоку вітер задуває дощ. Проте ми з Абелардо задоволено поглядаємо на споруду висотою з метр.

— Чудово, сеньйоре, — вигукує Абелардо. — Я й собі зроблю таке.

Видно, він зовсім забув у цю мить про своє лихо. Прибравши тріски і стружки, ми розмістилися в човні і спробували веслувати. Чудово! А тим часом і дощ перестав. Усе навколо оповилось туманом. Це джунглі і річка випаровують вологу. Над нами низько клубочаться сірі, дощові хмари.

Починаємо варити обід. Абелардо дістав із мого човна смолу на розпал (добре знає, де вона лежить!) і почав розводити на мокрому піску вогонь. З металевої коробочки виймаю сірники і подаю їх Абелардо. Той здивовано дивиться на мене і на коробку. Якби він знайшов сірники раніше, певно «позичив» би трохи. Кабоклу дуже обережно, щоб не пропав марно жоден сірник, підпалює смолу. Мокре дерево загоряється, і через п'ять хвилин на піщаній косі палає таке багаття, ніби ми збираємося смажити цілого оленя.

Я дуже голодний. А про Абелардо нічого й казати!.. Однак ні в кого з нас немає бажання іти в мокрий ліс на полювання. До того ж поряд багата на рибу річка.

З лісу вилітає кілька мух, мабуть, щоб просушитись. Тут їм і край. З сачка для ловіния метеликів вони потрапляють просто на риболовний гачок. Кращої принади й не треба.

Абелардо з цікавістю спостерігає, як я ловлю сачком мух. У його погляді повага. Нарешті, він пересвідчився, що сачок годиться і для потрібної справи. Кабоклу, видно, вважає, що я досі використовував його нерозумно, ловлячи метеликів. Проте Абелардо ввічливий і не висловлює своїх думок, щоб не образити мене.

Сиджу в човні Абелардо і стежу за поплавком (на цей раз вирішив порибалити з поплавками) із простого корка. Погойдуючись на хвилях, він пливе перед човном.

Раптом щось сильно сіпнуло поплавок. Намотана на зап'ястя мотузка, що править за волосінь, натяглася, мов струна, — мабуть, риба проковтнула гачок. Я поволі витягаю здобич. Виходячи з води, риба так рвонула, що я мало не впав. Абелардо підбіг до мене і теж схопився за мотузку. Обережно підводимо до берега рибу, що ніяк не хоче здатися. Раптом очі Абелардо дико спалахнули. Схопивши з човна саморобний гарпун, він з розмаху стромляє, його в рибину.

Це виявилася піраруку вагою кілограмів двадцять. Солоне і в'ялене м'ясо піраруку в мене є в човні, проте свіжа риба набагато смачніша.

Кабоклу витягує неживу рибу на пісок. Луска на рибі завбільшки з п'ятак. Отже, Купарі нагодувала нас сьогодні.

Абелардо ніяк не може дочекатися, коли вже звариться юшка з риби. Він переборює бажання вихопити з казанка напівсире м'ясо. А коли юшка зварилася, мій гість одразу проковтнув величезний шматок. Такого апетиту я ще не бачив. Тільки тепер я по-справжньому оцінив благородність Абелардо, який двічі так скромно «позичав» у мене харчі.

Після обіду Абелардо помив казанок, миски і ложки, які я видовбав з дерева. Решту почищеного м'яса ми засолили і поклали в човен.

— Абелардо, може, підемо в ліс на кілька годин? Адже ми на межі царства ягуарів?! — запитав я кабоклу.

— Ходімо, сеньйоре! — сказав він, встаючи і тугіше затягуючи ремінь з широкою пряжкою.

Я хотів піти в джунглі сам, але все-таки побоявся залишити Абелардо. Він, звичайно, чесний, та навіщо піддавати його спокусі… Чого доброго, попливе на моєму човні назад, прихопивши з собою і свій човен, щоб я не міг його наздогнати. Хай краще йде зі мною.

Ет, до біса! Це не вихід! Якщо в кабоклу злі наміри, то він навмисне відстане в джунглях від мене і все одно втече. Тим більше, що тубілець давно міг це зробити.

— Абеларде!

— Що, сеньйоре?

— Якщо ти втомився, залишайся тут. Я сам піду.

— Нізащо не залишусь, сеньйоре! — запально вигукнув Абелардо,