У країні ягуарів - Габор Молнар

Другого дня прокинувся рано, на світанку. Витримуючи скажені атаки комарів, розклали багаття, сіли біля нього і втупилися в казанок, де кипіла чорна кава. Хоча з'їли чимало вареної риби піраруку, проте голоду не утолили.

І де дівається в цьому чорношкірому парубкові стільки м'яса?! Дивовижний апетит, Абелардо сидить біля вогнища сумний і ляскає по голому тілу, б'ючи комарів.

— Сеньйоре! — обізвався раптом він, рішуче глянувши на мене. — Я повертаюсь на Тапажос. Дайте мені, будь ласка, трохи в'яленої піраруку, сірників, кілька рибальських гачків, мотузку і ніж. Добиратимусь до Амазонки.

— Гаразд!

Не можу зрозуміти, що відчуваю в цю мить: полегкість чи жаль.

Я дав йому трохи харчів, з півдесятка патронів і шкури двох ягуарів.

— Нікому нічого не переказуєте? — спитав Абелардо. стоячи вже в човні, щоб негайно відпливти.

— Нема кому і нема чого переказувати. А повернусь невідомо коли. Може й не скоро. Тут чимало принад для мисливця й колекціонера.

— Ну, щасти вам, сеньйоре! — сказав на прощання Абелардо і відчалив од берега.

— Прощай, Абелардо! — промовив я сумно, стежачи за його човном. Абелардо звернув праворуч, ще раз оглянувся і через мить зник з очей.

Я залишився сам серед маленької галявини в джунглях, на березі безіменної притоки Купарі. Все навколо поринуло в могильну тишу. Хоч, вирушаючи в джунглі, я знав, що доведеться жити самотньо протягом сотень днів, мені стало чомусь важко.

Абелардо поїхав. Даючи кабоклу патрони, я взяв з нього слово, що він не стрілятиме в поліцію. Яка доля чекає Абелардо, не знаю. Може, почую щось уже, коли повернуся.

Відходжу на кілька кроків од вогнища, з якого клубочиться густий дим. За мною хмарою ринули комарі. Мені теж треба йти звідси. Людина не може жити серед мільярдів комарів. І взагалі, джунглі у цьому місці такі грізні й непривітні, що немає бажання лишатися тут. Краще пливти далі. Абелардо не витримав, утік. Тепер моя черга.

Уже два дні, як Абелардо залишив мене. Півдоби я плив до нової стоянки. Зупинився в рідкому лісі і відразу взявся лаштувати човен до вечірнього полювання. Беру з собою батарейний ліхтар, теркадо, рушницю і рюкзак. Весло кидаю в човен уже з берега. Наостанок підкладаю у багаття великий корч, щоб не загас вогонь і краще було орієнтуватись серед густих джунглів, коли повертатимусь. Яскравий промінь ліхтаря допоможе мені знайти видрячі нори, на які я натрапив удень. На комарів, що пищать навколо мене, вже не звертаю уваги, машинально розчавлюю їх на ти і, плечах, обличчі.

Як далеко заплив я від Тапажосу, на сто чи на сто-двадцять кілометрів, не знаю. Настрій у мене хороший, навіть дощ не може зіпсувати його. Вирушаю на човні вверх проти течії.

Під навісом з пальмового листя, який я спорудив на галявині біля струмка, палає вогнище. Всі речі я переніс під пальмове покриття, на безпечну відстань од вогню. Підвісив також гамак і накрив його сіткою. Клітки довелося поставити за навісом. Вони, правда, намокнуть, але це не біда.

Розмірено веслую проти течії. Незабаром вогнище лишається позаду. Я пливу серед густої темряви. Небо затягли низькі хмари. Навколо тиша, чутно лише плюскіт води. Човен час від часу треться об широке листя, коріння і ліани, що нависають низько над водою. Іноді в пітьмі врізаюсь у густі зарослі, проте пливу, не відхиляючись од курсу. Очі поволі звикають до темряви, і я вже розрізняю контури зелених стін, що височать обабіч. Важко буде знайти в темряві та ще в дощ видрячі нори на березі, адже біля них нема ніякого орієнтиру.

Хвилин двадцять пливу в темряві, потім засвічую ліхтар. Промінь метрів на тридцять освітлює берег, і я гашу ліхтар. Тепер ще гірше. Налягаю на весла, бо вода віднесла човен на кілька метрів назад. Хвилин через дві знову засвічую ліхтар. Нір не видно, і я пливу далі. Та незабаром на суцільній темній стіні помічаю ще темнішу пляму. Оце і є те місце, яке я тукаю! Тепер уже не гашу світла. Причалюю до берега і прив'язую човен до дерева.

А дощ не перестає. Усе мокре. Я теж змок до нитки. Залишивши рушницю в човні, з теркадо в руках видираюся по крутій, триметровій кручі на берег. Прикріплений до човна ліхтар освітлює видрячі нори.

З допомогою теркадо нарубую цілу купу гілля. Потім, ухопившись за товсту ліану, повисаю на ній — пробую, чи витримає мене. Вона трохи натяглася від ваги мого тіла, але не обірвалася. Взявши під пахву оберемок гілля і вчепившись за товсту ліану, опускаюся до першої нори.

Ліхтар добре освітлює берег. Дію швидко. Втикаю гілки гострими кінцями в одну, потім у другу нори. Напхавши півметрових гілок в нори, зверху затоптую їх. Після цього затикаю і третю нору, прикриту навислою з берега рослинністю. Добре було б позабивати ці звірині ходи ще й камінням, але де його тут знайдеш.

Упоравшись, вилажу по ліані нагору, витягаю встромлений у землю теркадо і спускаюся по мокрій кручі в човен. Світло гашу лише після того, як відчалюю од берега. Пливу без весла вниз за течією. Не поспішаю в темряві. Ось-ось має блиснути червоне сяйво — світло вогнища на стоянці. Переночую, а вже вранці поїду полювати на видр.

Нарешті, попереду на воді видно червонуватий відблиск. Чарівне видовище! Мені навіть здалося на мить, що я на батьківщині, пливу вночі річкою, а десь недалеко людське житло…

Незабаром я добрався до своєї стоянки. Багаття ще не згасло, воно жевріє червоним світлом.

Величезний корч дотліває. Ще в обід я назбирав сухого хмизу і тепер підкинув його у вогонь. Незабаром багаття знову весело спалахнуло. Душно, дихати важко.

А дощ без упину барабанить по навісу з пальмового листя.

На червоній поверхні води щомиті зринають і