У країні ягуарів - Габор Молнар

На світанку подув сильний вітер. А дощ ллє без упину. Поривами вітру його забиває під жапи. Все мокре. Так я провів уже два дні і дві ночі. На дощ виходжу рідко — лише для того, щоб розім'яти хоч трохи кістки. Вранці під зливою роблю фіззарядку: треба ж прогнати втому після нічного «відпочинку».

З-під жап нічого не витягаю, бо все одразу ж намокає. Дістаю з піхов теркадо і пробираюся до піщаної коси, щоб вирубати кілька тоненьких гнучких деревець і зробити дуги до бортів човна. Під дугастим шатром буде більше місця для речей, та й сидіти стане зручніше. Правда, гірше буде веслувати — доведеться пересісти на ніс човна.

Через півгодини я повернувся з п'ятьма триметровими жердинами і цілою купою повитиці, що править тут за мотуззя. Жердини хороші, гнучкі, а коли висохнуть у зігнутому положенні, будуть дуже міцні. Досі я ще не бачив у Бразілії човнів з накриттям. Кабоклу не гають часу на такі речі.

Вийшовши з лісу, я на превеликий подив побачив поруч з своїм човном ще один. Напівголий, мускулистий кабоклу, тримаючи під пахвою рушницю, саме витягував його на берег. На широкій спині засмаглого чоловіка навіть здалека видно було глибокий шрам. Отже, сумніву немає. Це Абелардо Карнейро. Він стоїть на березі мокрий, як миша. В човні повно води. Мабуть, йому було не до того, щоб вичерпувати її.

Побачивши мене, Абелардо зовсім спокійно промовив:

— Добридень, сеньйоре!

— Добридень, Абелардо. Як живеш? — спитав я його.

— Спасибі, сеньйоре, добре! — відповів, немов вагаючись, Абелардо.

Почувши таку відповідь, я всміхнувся.

Він дуже змарнів, був якийсь змучений. Голод зробив своє діло за кілька днів. Хоч Абелардо і мав рушницю, але він не міг з неї стріляти, бо всі патрони промокли. В човні кабоклу, крім весла, не було нічогісінько. Поводився Абелардо дуже спокійно, бо знав, що нема такого жандарма, який поплив би за ним аж сюди.

Я пригостив його печивом і банановим повидлом. Афелардо накинувся на їжу, мов голодний звір. Він не їв, а глитав, не пережовуючи. Я мовчки спостерігав. Що ж буде далі? Навпроти мене сидить убивця, за яким полює поліція.

Злива не вщухає, небо, як і раніше, затягли сірі хмари. По листю монотонно барабанить дощ. стікаючи з дерев струмочками.

Я кинув на мокрий пісок довгі, очищені від кори жердини і повитицю.

— Що це в тебе скоїлося з Пінто?

— З Пінто?

— Еге ж.

— Значить… — Абелардо провів рукою по мокрому обличчю. — Було так, сеньйоре. Я купив літр горілки. Пінто сказав: «Давай вип'ємо її вдвох». Я погодився. Спершу ми рибалили, не пили. А вночі повернулися додому. Після кількох ковтків Пінто наче здурів від горілки, почав бешкетувати. Видно, ніколи не пив її. Ми засвітили ліхтар і почали дудлити горілку, нічим не закусуючи. Мене теж розібрало. Пінто випив більше за мене і вимагав ще. А я не давав йому пляшки. Тоді він схопив рушницю. Я теж. Але я вистрілив раніше. От і все. Побачивши мертвого Пінто, я одразу витверезився. За зброю і навтікача. Я знав: якщо поліція схопить мене, то не минути мені тюрми. Адже нікому посвідчити, що я вистрілив захищаючись…

Абелардо замовк. Похнюпивши голову, дивився, як по його тілу стікає вода.

Я гадав, що в цих місцях, крім мене, нікого немає. Виявляється, цей темношкірий парубок весь час плив слідом за мною. Власне, він не такий уже й дикий, як про нього кажуть. Абелардо вже давно міг би вбити мене, щоб забрати спорядження і харчі. А він причалив поруч мене як мирний гість… З'ївши печиво і повидло, кабоклу ніяково глянув на мене. Видно, йому соромно, що їсть мої харчі. Очі винувато блиснули в нього, коли я запитав:

— Ну, а що ж далі?

— Дозвольте, сеньйоре, побути якийсь час з вами В мене немає їжі, немає навіть сірника. Патронів теж дуже мало, тільки ті, що в рушниці.

— Як же ти міг запливти так далеко по Купарі?

— Даруйте, сеньйоре, — він винувато всміхнувся, — вчора і позавчора я так, щоб ви не бачили, брав їжу з вашого човна… Був страшенно голодний…

Я хотів вилаятись, але, вловивши зляканий погляд Абелардо, пожалів його.

— Що ж ти брав?

— Трошки фариньї, смаженого м'яса з оленячого стегна, солі і кілька бананів. Це вчора. А позавчора лише жменю фариньї, більш нічого. Якби я взяв більше, ви помітили б.

— Абелардо! — сказав я кабоклу, що сів на борт човна. — Тобі треба повернутись на Тапажос. Удвох ми навіть місяця не проживемо на тих запасах їжі, що є в мене.

— Знаю, — похмуро кивнув головою Абелардо. — Та я й не збираюся так довго жити на ваших харчах. Нехай тільки там трохи уляжеться все. Може, потім мені пощастить проскочити біля Сантареиа на Амазонку. Поліція, певно, скрізь шукає мене, не підозрюючи, що я з вами, — він засміявся. — Адже сеньйор вирушив сам у цю небезпечну дорогу. Вже який я відчайдушний кабоклу, а й то не наважився б попливти сам у верхів'я Купарі. Це може зробити тільки такий чужоземець, як ви, сеньйоре, що, пробачте, наче божевільний радіє, знайшовши під корою жука.

— А ти знаєш, Абелардо, яка то цінність для науки?

— Годі, сеньйоре! Жук є жук, маленький він чи великий. Ось вбити дикого кабана — інша річ! Хоч користь є з нього. А ви цілими годинами ганяєтесь за бабками й метеликами. Яка в цьому радість?

Я намагався переконати Абелардо, що збирати колекції комах важлива справа, але марно. Він ніяк не міг збагнути, як доросла людина може займатися такими дурницями.

Абелардо глянув скоса на мій човен.

— Ти щось хочеш? — спитав я його.

— Цигарку.

— Немає. Я не