Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

Густлік, прицілившись у лісові хащі, звідки вилітали трасуючі кулі, послав туди одну чергу, потім другу, правіше на метр. Автомат системи ППШ бив рівно, тремтів гнівно в долонях, мов жива істота. Єлень подумав із вдячністю, що удвох – він і автомат – перемогли фашистську машинку: ворожий кулемет замовк після першої ж черги, не влучивши в підпрапорщика й Гонорату.

Повернувши на мить голову, Густлік побачив: мотоцикл уже за насипом і недосяжний для німецьких куль.

Та, незважаючи на це, радіти зарано. Ворожий кулемет спровокував його на відкриття вогню, і він викрив свою позицію. Зник останній шанс, що вдасться спокійно відсидітися до приходу своїх. А поки вони не підійдуть, взводний Єлень відповідає за оборону мосту і затримання ворога.

Обіпершись спиною об стрімку стіну воронки, Густлік дивився на хмару куряви, що зависла над насипом у тому місці, де зник мотицикл підпрапорщика. Над ровом летіли запізнілі, але щораз густіші черги з автоматів. Єлень зсунувся на дно рову, відламав генеральський прапорець од машини і встромив його в пробитий кулями дах. Потім гострим осколком накреслив уздовж тіні товсту риску.

Енергійно рвонувши, відчинив продірявлений багажник. Чимало тут було різноманітних речей, але придалася тільки саперна лопатка. Сховав до брезентової сумки решту гранат, що попадали з сидіння, поправив кошик з фарфоровим сервізом. Торохкотіло в ньому, але не дуже. Коли б пощастило зберегти все, що в ньому залишилося, було б ще чим Гонораті святкового стола заставити.

Кулемет замовк, хтось вигукнув незрозумілу з такої відстані команду. Застрочив німецький автомат. Єлень неспокійно слухав, потім, поплювавши в жменю, взяв лопатку, виліз нагору схилом рову й обережно виглянув через край.

Зробив це вчасно, бо по луці, навіть не ховаючись, підходила команда гренадерів. На всякий випадок пострілювали час од часу, розсіюючи перед собою кулі, не вірячи однак, що поодинокий автоматник, який оце випустив кілька черг у кулемет, наважиться чинити їм опір.

Густлік підпускав ворога ближче, маючи намір заскочити його влучним вогнем. При відношенні сил десять на одного це був єдиний правильний вихід. Навіщо даремно кулі випускати? Такий вогонь лише надає противникові відваги – так мовиться в бойовому статуті, і Єлень вирішив тільки тоді натиснути на спуск, коли побачить свастику на грудях найближчого солдата. На мить здалося, що гітлерівці сповільнили ходу, мабуть, помітили його. Проте помилився.

Коли застрочив ППШ і звідкілясь майже з-під ніг густо посипалися кулі, німці з несподіванки заціпеніли, Поки встигли попадати на землю, кілька з них, уже мертві, випустили з рук зброю. Решта, сховавшись у траві, відкрили вогонь по тому місцю, звідки застріляв автомат.

Єлень, використавши слушний момент, одбіг на кілька метрів праворуч, примостився за купою зів'ялої торішньої трави. Побачив каску й плечі найближчого солдата, але не спокусився легкою здобиччю – чекав. Лише коли, підігнані командою, гренадери зірвалися з землі й побігли вперед, взводний ударив по них з флангу і знову стримав їхню атаку.

Потім Густлік знову відбіг убік, на цей раз ліворуч, і з розмаху кинув чотири гранати, які, пролетівши рекордну відстань, вибухнули одна за одною.

Єлень дивився, як, покинувши вбитих, німці відступають короткими перебіжками від куща до куща. Витер піт з лоба і глянув на дах автомобіля – на жаль, кут між рискою й тінню майже не збільшився. В бою кулі летять швидше, ніж секунди. Розстебнувши мундира, взяв лопатку й заходився рити окоп.

У дужих, звиклих до праці, руках, мала лопатка може багато зробити. Єлень копав землю, кидаючи її за себе в рів, а не на передпілля, щоб ворог цього не помітив. Швидко викопав одну заглибину і негайно взявся за другу, бо знав: німці більше як півхвилини не дадуть йому стріляти з одного місця, вони зосередять в одну точку вогонь кількох кулеметів, а то і з міномета вдарять.

Викопавши другий окопчик, Густлік сів трохи перепочити, бо якби саме зараз довелося стріляти, важко було б німця на мушку впіймати. Хвильку міркував,, чи вже далеко доїхав Лажевський і чи скоро повернеться з підкріпленням, та й ще на кого залишить Гонорату. Проте думки незабаром повернули до реальності. Щоб витримати до вечора, треба сконцентрувати всі зусилля м'язів і мозку на цьому протитанковому рові, передбачити, як діятиме противник, захопити його зненацька. Чим захопити, цього хлопець не знав. У кожному разі не вогнем, бо в його розпорядженні заледве один автомат…

Навіть кілька добрих солдатів; зайнявши розумно вибрану позицію, можуть затримати більшого за чисельністю противника. Коли передовий загін піхоти, потрапивши під зосереджений вогонь, буває відкинутий назад, резерв повинен розгорнутися і атакувати ворога… Поки командир розбереться в ситуації і подасть команди, обов'язково потрібен певний відрізок часу…

Тепер уже не тільки в Крейцбургу, але і в штабі армії знають, чим це може скінчитися, тож командування, не гаючи часу, кинуло в атаку найшвидші бойові підрозділи, тобто авіаційні полки. Тісніше й тісніше ставало в повітрі над лісом. Вже не тільки «іллюшини» штурмують ворога, але й винищувачі атакують, а вище над ними з'явилися моторні бомбардувальники. Ось гостроноса ескадрилья, зробивши коло, із свистом і завиванням ринулась униз, а потім шугонула в небо. Від сильного удару здригнулася земля, посипалися грудки рудої глини із стін Густлікового окопу.

Час, потрібний німцям до підготовки атаки на міст, уже минув. Територія між лісом і ровом ще пустує, та коли авіація не змусила противника відступити, – щомиті може з'явитися ворожий цеп, і тоді настане кінець. Густлік глянув ліворуч, праворуч, зиркнув на густий насип за каналом. Ніде нікого. Єлень був один. Коли цеп піде в атаку, він зможе відкрити вогонь, скосити двох, п'ятьох, але цим не зупинить ворога. Збереже тридцять секунд, хай навіть хвилину, однак далі-кінець. Кінець усьому – дружбі з Янеком, Грицем і Томашем, почуттю до Гонорати, якого ще не назвав справжнім ім'ям, надії на повернення додому і зустріч з батьками…

Мов у кольоровому фільмі, промайнули'в уяві картини дитячих і юнацьких років. Хлопець згадав розповіді бувалих солдатів про те, що коли хтось має загинути, то ще раз бачить своє життя, неначе переглядає якусь кінокартину. Пригадав це собі саме зараз і за мить заплющив очі – уявити, яке почуття охоплює людину, коли в її очах назавжди гасне сонце. Сонце світило крізь повіки, кидало теплі промені на його обличчя. І саме тоді прийшов страх, схопив холодними пальцями за горло.

Не встиг ще нічого подумати, як помітив, що сповзає вниз схилом. Вирішив – він