Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський
Підпрапорщик побачив, як перша машина, підійшовши до проходу в протитанковому рові, уповільнила хід й почала опускати вниз свою квадратну морду.
– Гарний був той мерседес.
Густлік також помітив танк, що з'їжджав із насипу.
– Мало що залишиться від Гоноратиного фарфору. Лажевський побачив верхівку башти, потім з рову висунулося дуло.
– Зараз нам всиплять.
Виїжджаючи з рову, танк виволік за собою рештки чорного мерседеса. Коли, видираючись нагору, повернувся боком, над насипом різко гримнула гармата, й червона вогняна пляма закрила ворожу машину.
– «Рудий!» – радісно вигукнув Густлік.
Випустивши бронебійний снаряд, Янек помітив у прицілі на першому плані неясні обриси крила підйомного мосту, яке так само підіймалося вгору. А далі повільно сповзала у рів «пантера». Танк, що їхав за нею, увімкнув задній хід і почав одступати.
– Ще раз! – наказав Янек.
– Готово, – відповів Томаш, закриваючи затвора.
Блиснуло, гук ударив у вуха, мов боксерська рукавиця, віддача відкотила дуло назад, брязнула викинута гільза.
Німецькій машині влучило в гусеницю; риючи боком пісок, танк з'їхав з неї.
– Бронебійним!
«Рудий», прикритий земляним валом, стояв, зіп'явшись гусеницями на насип. Гармата здригнулась, трохи піднялася вгору, й різкий звук знов пролунав у повітрі.
Гонората, що сховалася за баштою, ще більше скулилася, затулила долонями вуха.
Блискало й гриміло раз у раз, тремтіла од віддачі броня, але дівчина й не думала тікати. Ворушила тільки губами, немов когось кликала або молилася, і заплющувала очі.
Коли розплющувала їх, то бачила – від Крейцбурга прибуває підкріплення: з машини сплигували піхотинці, тягачі розвертаючись, установлювали гармати на вогневі позиції. В небі пролітало щораз більше літаків, з-за каналу долинав свист бомб, гриміли вибухи.
Час од часу вибухали снаряди, кидаючи вгору чорні фонтани. Густо хурчали осколки. Один навіть упав на броню, закрутився, мов джміль, і попік Гонораті пальці, коли вона з огидою скидала його додолу.
До того башта, за скоби якої трималася Гонората, поверталася то вправо, то вліво, тягнучи за собою дівчину. В голові почало паморочитися, туман застилав очі.
Все це тривало дуже недовго і водночас – дуже довго. Потім запанувала цілковита темрява, а коли дівчина розплющила очі – побачила поряд блискучу гусеницю і заболочені колеса «Рудого», а над собою – добродушне стурбоване обличчя Густліка, який тер їй скроні мокрою ганчіркою.
Гонората всміхнулася, спершу очима, а потім усім круглим, веснянкуватим і замурзаним личком.
– Я відвіз її і залишив у Крайцбургу під опікою поручика, – виправдувався Лажевський.
– Якби постукала по броні, то я б її сховав, – докинув Янек.
– Чому не пересиділа в безпечному місці? – лагідно запитав Єлень, який дуже зрадів, побачивши,, що дівчина прийшла до тями.
Гонората зашарілася з радощів, а потім, примруживши очі, знічено відповіла:
– Я знала, що до танка ви, пане Густліку, неодмінно повернетесь.
Янек, усміхаючись, дивився на цю пару з башти «Рудого», але раптом споважнів, глибоко насунув шоломофона,,щоб краще чути, і за хвилину передав у ефір:
– Я «Рудий», зрозумів вас, Списе. Виконую! – І, звернувшись до екіпажу, подав команду: – Всі на свої місця! Генерал кличе. Тебе, Магнето, теж.
– Візьмете? – запитала налякана Гонората.
– Звичайно, – пробурмотів Густлік, підняв її й поставив на танк.
Ще не встигли залізти в машину, як Григорій зрушив з місця і, даючи задній хід, повертав танк.
На тому боці каналу залишилося бойовисько: догоряло кілька танків і транспортерів, лежали вбиті. Через опущений міст крокувала піхота, їхали гармати. Над лісом, до якого відступали гренадери, кружляло зо два десятки штурмовиків, скидаючи бомби й ракети.
Генерал оддав мікрофона Лідці, що сиділа в бронетранспортері, оснащеному високою щоглою радіостанції. Жестом стримав санітарів з носилками, на яких лежав увесь забинтований Козуб.
– Не опритомнів?
– Ні, – відповіла лікар Ірена, скидаючи гумову рукавичку й білий фартух, в якому робила перев'язку.
– Довезете живим?
– Постараюся.
– Дев'ять років у боях. Було б схоже на те, що, перепливши море, потонув, входячи до порту.
Останні слова генерал сказав скорше до себе, ніж до неї. Хвилину мовчав, а потім наказав командирові транспортера:
– Вирушайте за ними.
– Почекайте трохи, – попросила Лідка, – поїдемо разом з «Рудим».
– Не по дорозі. Проведете санітарну колону до госпіталю і надвечір повернете до штабу армії.
– Громадянине генерал, – сказала Лідка, підвівшися й перехилившися вниз з транспортера, – я мушу побачити Янека, хоч на п'ять хвилин, хоч на дві, повинна йому сказати…
Обірвала, ковтаючи сльози, відгорнула пасмо шовковистого волосся, що впало на обличчя.
– Щось сталося? – різко запитав командир.
– Так, – кивнула головою і зважилася сказати правду: – Я бачила його рапорт…
– Але ж він не тобі адресований, – підняв брови і зморщив лоба генерал.
– Я ненароком… Коли клала до планшетки, конверт одкрився, і в першому ж реченні я побачила…
Лікар Ірена, завантаживши останню санітарну машину, підходила доповісти про готовність до від'їзду. Генерал жестом дозволив їй рушати і знову звернувся до сержанта – командира транспортера:
– Довго ще тут будете муляти очі?
Броньована машина рвучко зрушила з місця і першою виїхала за стіни табору. За нею – мотоцикли й санітарні машини.
Генерал постояв на місці, а потім пішов майданом до брами, минаючи кількох забитих у плямистих шіящ-па-латках і касках. Кілька метрів за ним, мов вірний кінь, сунув одкритий газик, у якому, крім водія, сидів автоматник.
З-поміж погнутого риштування брами вистрибнув Шарик, побіг назустріч – привітатися з другом, якого вже кілька днів не бачив.
– Що ти тут робиш? – здивувався командир, смикаючи його за шерсть. – «Рудий» воює, а ти вештаєшся?
Собака гавкнув, заскавчав, намагаючись розповісти про свою ранкову пригоду з шапками, але не дуже це йому вдалося.
– Трохи розумію, але не все, – відповів генерал. – Почекай.
Не встигли ще всі санітарні машини від'їхати, коли, сигналячи, повз них, проти течії, протиснулась невеличка колона мотоциклів і зупинилася під стіною.
– Струнко! – скомандував Лажевський і доповів: – Громадянине генерал, міст утримали. В третьому відділі одного вбито, двох поранено. Решта взводу…
– Решта твого взводу прикриває санітарну колону, – урвав його командир. – Де танк?
– Зараз буде, – зиркнув назад через плече підпрапорщик і додав: – Взводний Єлень відбив першу атаку, під час другої підтримали його наші мотоциклісти, потім «Рудий», а незабаром підійшли військові підрозділи. Ми не пропустили фриців через канал, а тепер їх так авіація трощить, що тікати почали, наші їх переслідують. Якби поручик Козуб пустив важкі танки й весь мій взвод…
– Решта вашого взводу допомагали відбити атаку диверсійної групи. Табір заміновано, вони повинні
