Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Прошу, – подав англійську шпильку. – Вказівний не ворушиться, але ж середній згинається.

Вогник сколола бинта й легенько плеснула пораненого по плечу.

– Готово.

Солдат підвівся і сів на столі.

– Дякую, сестричко, – сказав од щирого серця.

– Нема за що, – засміялася й легенько погладила його по голові.

– І я дякую, – Шавелло нахилив трохи голову, щоб Марусі легше було дістати.

– За що?

– Що дозволяєте допомагати вам.

Юзек не дочекався, щоб і його погладили, бо раптом загули мотори, і в рідкому березняку з'явилася колона, що просувалася до гоепіталю. Попереду їхали розвідувальні мотоцикли, за сто метрів позаду – автомашини, а останнім – кутастий бронетранспортер з товстим кулеметним дулом над бортом. Вогник не встигла скинути білого фартуха, як санітарні машини були вже біля наметів.

– Запитай, чи їм ніхто не зустрівся, – наказала Юзекові Маруся і перша побігла до прибулих.

З усіх наметів виглядали поранені, звідусіль шкутильгали назустріч. У блакитних полинялих фланелевих піжамах, зовсім не схожі на солдатів, але серця й думки в них залишилися ті ж самі.

– З якої дивізії?

– Де поранили?

– Є хто з четвертої?

– Артилеристи, до нашого намету!

З цієї маси вигуків і запитань виринув могутній баритон сивіючого водія.

– Відчепіться! Фронтовиків немає. Тільки в'язні з німецького концтабору.

З першої машини вийшла лікар Ірена. Перед нею виструнчився взводний, командир мотоциклістів.

– Дозвольте повертатися, громадянко хорунжа.

– Чому такий поспіх? Пообідайте в госпіталі.

– Слухаюсь, – відповів взводний, повернувся і гукнув до своїх: – Шлунки заправимо тут!

Ірена помітила серед поранених руду голову Марусі.

– Сержанте Вогник, підійдіть сюди!

– Слухаюсь.

Дівчина, як і всі поранені, була в госпітальній куртці, проте у власній спідниці та чоботях. Вигляд мала простий і водночас елегантний. Лікарка дивилася на неї допитливо й уважно. Подумала, що молодий командир танка має добрий смак, і тепло всміхнулася.

– Я зустріла «Рудого» й екіпаж.

– Усі здорові?

– Всі.

– Танк одержали?

– Одержали. Дуже приємні хлопці. Я з ними після вахтангурі.

– Після чого? – запитала здивована й трохи налякана санітарка. – Що це таке – вахтангурі?

– Грузинський брудершафт. Ми пили чудове вино, називали одне одного по імені…

Ірена взяла Марусю під руку і, розповідаючи далі, повела до штабу госпіталю. Коли обидві зникли між пораненими, Юзек Шавелло, який одним вухом прислухувався до їхньої розмови, знову закружляв біля машин, заговорюючи до санітарок і водіїв. Після кількох невдалих спроб натрапив урешті на більш балакучого взводного, командира мотоциклістів, що супроводили санітарну колону.

– Дозвольте запитати?

– Про що?

– Чи ви часом не зустріли десь дорогою славний танк «Рудий» з екіпажем?

– Аякже! – засміявся взводний. – Кілька днів од самого Рітцена ми були разом у бою. Вони тепер на Берлін пішли, до району Шпандау, і з ними командир нашого взводу із своїми хлопцями… Де тут можна пообідати?

– Я проведу.

Вони відійшли з дороги, пропускаючи санітарів, які несли ноші з колишніми в'язнями до лазні, а потім молодий Шавелло відвів мотоцикліста туди, де парували польові кухні.

– Юзеку! – гукнула здалеку Маруся.

– Вже біжу, – помчав на голос Вогника хлопець.

– Важливі вісті. Приведи дядька під каштани.

– Я б теж хотів послухати, бо…

– Послухаєш, але біжи швидше, не гайся, – дівчина махнула рукою і всупереч власним словам затримала його: – Не знаєш, де командир оцих мотоциклістів?

– Наминає.

– Що ти сказав?

– Їсть на кухні.

Маруся швидко знайшла взводного й підсіла поруч на лавці.

– Привіт! – привіталася, примруживши око. – Смачно?

– Привіт! – хлопець усміхнувся всім обличчям. – Коли на таку дівчину дивлюся, то й камінь стає тістечком.

– Скоро будете повертатися?

– Тільки-но поїмо.

– Підвезете?

– За поцілунок? Хоч до самого Берліна. Розвідник простяг руки, але Вогник притримала його за долоню.

– Доїдайте спокійно. Я незабаром повернуся.

Вона побігла до намету забрати польову сумку й деякі дрібниці – все своє майно. Поспішала дуже, але біля входу зупинилася мов укопана, побачивши на лавці Лідку.

– Привіт!

– Здорова була!

Дівчата обнялися й поцілувалися.

– Добре, що ти тут, Вогнику, бо я на хвильку. Наш транспортер супроводить поранених, і ми зараз вирушаємо далі. Я тільки хотіла тобі сказати…

– Вже знаю, що всі живі та здорові, одержали новий танк, поїхали на Берлін.

– Хто тобі сказав?

– Листа дістала, – збрехала Маруся і на мить задумалась. – Куди тепер їдеш? – запитала в радистки.

– До штабу армії.

– Генерала коли побачиш?

– Увечері. Хотіла тобі сказати…

– Лідко, люба! Маю до тебе велике прохання. Візьми цього конверта, віддай генералові та скажи, що командуючий армією…

– Якою армією?

– Моєю, радянською… Скажи, що коли він провідував своїх поранених у госпіталі, то я подала йому рапорта, і він одразу підписав.

Лідка взяла сірий прямокутник, навскіс прошитий білими нитками, запечатаний сургучем. Зважила в руці, прислухаючись до нетерпеливих сигналів транспортера, а потім тихо промовила:

– Гаразд. Оддам генералові. Бувай здорова, Марусю, водій уже сердиться.

Повернулась і побігла, а Вогник залишилася стояти з простягненою на прощання рукою. Якийсь час іще дивилася вслід транспортерові, а потім швидко пішла до березового чагарника, а звідти вузькою стежиною вгору.

Над лісистою долиною, де розташувався госпіталь, піднімалась пласка височина. На самісінькій вершині ріс крислатий каштан, що вже почав укриватися молодими листочками. Під деревом лежала гранітна брила. На цьому сірому камені Маруся не раз уже сиділа у вільний час, дивлячись на зелене дерево і думаючи про весну, що надходила після років воєнної зими, про свою майбутню долю.

Під каштаном на неї чекали обидва Шавелли. Швидко обмінявшися одержаними інформаціями, вони схилилися над трофейною картою, розстеленою на камені, мов на штабному столі.

– Ми хотіли в'їхати в Берлін зі сходу, але тепер мусимо змінити план, – сказала Маруся. – Шпандау лежить на тому боці.

– Тоді треба в'їхати з заходу, – озвався Костянтин Шавелло, показуючи напрям кінцем ліщинової палиці, з якою ходив, відколи його поранено.

– Транспорт є. Мотоцикли чекають, – похвалилася Вогник.

– Зброя б не завадила, – сказав Костянтин.

– Воно-то так, але без мундирів швидко спіймають, – зітхнув Юзек.

– У мене є план, – промовила Маруся. – Коли б ви, товаришу сержант, відвернули увагу начскладу…

– План підходящий. Я їй так баки заб'ю! – зраділо вигукнув Шавелло, знімаючи й ховаючи до кишені окуляри. – Тільки було б добре, щоб ви, Марусю, в нашому мундирі, польському.

– Чому?

– На контрольних пунктах у союзників не так документи вимагають, як у своїх…

Ще якийсь час обговорювали подробиці. Основну проблему – тікати чи не тікати – вирішено ще чотири доби тому, тільки-но в Марусі затяглася на