Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– В груди… – повторив Лажевський, насупивши брови.

Загув двигун, з'явився танк. Генерал підвів руку, і «Рудий» зупинився перед брамою. У відкритих люках показалися голови танкістів.

Кос стрибнув додолу, підбіг і став струнко перед командиром, удаючи, що не бачить Шарика, який силів біля ноги.

– Дякую за те, що втримали міст, – звернувся генерал до танкістів і мотоциклістів. – То були ударні підрозділи сильної групи ворога, яка мала завдання прорватися з півночі до столипі рейху. Ви затримали передові загони на кілька хвилин, цього було досить, аби ввести в дію артилерію та авіацію, а згодом перекинути сюди піхоту.

– Служимо Батьківщині! – відповів за всіх Кос.

– Втомилися?

– Ні, – клацнув підборами Лажевський.

– Чому залишили пса?

– Зробив собі лігво з наших шапок, тому дістав наряд поза чергою, – пояснив Янек.

– Ще загубиться, – сказав генерал, одкриваючи планшет з картою.

– Образився, кудись заліз. До танка! – звелів Шарикові Кос.

– Ти ж сам наказав йому комбінувати, – вступився Густлік за собаку.

Шарик не послухався наказу і, гарикнувши, побіг туди, звідки щойно виліз, – до риштування.

– Якщо не втомилися, – командир жестом запросив ближче Коса й Лажевського, – то негайно рушайте на Берлін.

– На парад! – не витримав Віхура. – Я ж казав… Під грізним поглядом генерала хотів був пірнути в танк і ударився головою об броню.

– Парад не скоро. Наші війська ведуть важкі бої, оточуючи ворога. Тут поляки, там радянські, ось тут німці, – і знову радянські війська. Не до жартів зараз. У самому місті бої вже ведуть наші сапери й артилерія. Треба доставити наказ особисто командирові гаубичної бригади. Автомашина не доїде, там треба прориватися. Оминати, а якщо не вдасться – відкинути того, хто заступить дорогу.

У танку Саакашвілі штовхнув свого сусіда в бік:

– Віхуро, скажи генералові, що тобі душно. Я тут Гоноратку посаджу.

– Чи ти ба, чого захотів… Мені ж потім діти і внуки докорятимуть, що міг бути в Берліні й не був.

Ударив себе рукою в лоба, показуючи, який би був дурний, коли б покинув зараз танк.

Тим часом Шарик притяг здорову зелену подушку, гаптовану трояндами й метеликами, обшиту подвійним рядом золотих торочок. Мабуть, ховав її під риштуванням. Звівшись на задні лапи, лизнув Григорія в руку й заскавчав. Механік утягнув постіль до танка.

– Янеку! – гукнув з башти Густлік, який спостерігав усе це. – Собаці буде м'яко, але коли ти схочеш на його лежанці подрімати – не знаю, чи він тобі дозволить…

Розділ IX ВИНО

Удар групи генерала Штейнера у правий фланг Першої армії було відбито протягом кількох годин. Польські взводи й роти, атаковані батальйонами та полками, завзято оборонялися, виходячи з-під удару короткими перебіжками, відкривали вогонь із нових рубежів. Опір міцнішав з кожною хвилиною, у бій вступали полкові та дивізійні резерви, і водночас, тільки-но почався ворожий наступ, гітлерівські підрозділи й райони їх вихідних позицій атакував з повітря польський авіаційний корпус. Винищувачі, бомбардувальники й штурмовики зробили того дня вісімсот бойових вильотів.

Через кілька днів німці зазнали повної поразки; в битві наші війська швидко просувалися на захід, у бік головного напрямку боїв, на якому Перша армія, знищуючи точки опору й форсуючи щоразу нові водні перепони, тіснила ворога на північний захід од Берліна, до широкої низинної рівнини Гавелю.

У широкому потоці військ, між набитими піхотою машинами, гарматами різноманітного калібру й великими ящиками понтонів на тракторних причепах просувався «Рудий». На лівому крилі, тримаючись за гарматне дуло, стояв Віхура, показував перепони й допомагав Саакашвілі вести машину, лаючи при цьому сусідів у колоні, які намагалися випередити танк.

– Куди лізеш, недотепо? Хочеш капці загубити? Кос за звичкою сидів на башті, спустивши ноги в танк, і дивився вперед, а вряди-годи на карту, щоб не проґавити перехрестя, і заразом слухав Єленя.

– Говорю, прошу – і все даремно: Каже, що нікуди не піде, а тим більше до німця, – пояснював взводний, відштовхуючи командирові чоботи й підводячи голову.- Може, довеземо до тих гаубиць, що в Берліні, а звідтіля, як будуть по боєприпаси їхати…

– Густліку… – застережливо почав Кос.

– Таж вона маленька, багато місця не треба.

– Хіба не знаєш, що означають для танка вуличні бої? Не пам'ятаєш, як нам всипали в Празі? Хочеш ризикувати її життям?

– Ні, – відповів взводний.

Посмутнів і, подумавши, докинув:

– Віхура казав – їдемо на парад… Коли б його здихатися, то місце знайшлося б.

– Нам потрібен кулеметник. Густлік знову задумався.

– І то правда, – відповів і зник у танку. Скулившись, проліз під гарматою, став навколішки біля порожнього сидіння Віхури, за яким на подушку, вишиту трояндами та метеликами, поклали втомлені голови Гонората й Шарик.

– Панночко…

– Ні до якого Кугеля не піду. Не треба було мене забирати.

– Там, у Берліні, дуже небезпечно.

– Розумію, але тут добре, залізо товсте.

– Тут ще гірше. В такій сталевій коробці… – Хотів розповісти, як буває в танку, особливо під час вуличних боїв, але передумав і, змінивши тактику, почав з обіцянок: – Ще трішечки – і війна закінчиться, заїду по вас до Рітцена…

Хотів узяти її за лікоть, але дівчина заплакала. Шарик, який вважав, що завжди треба стояти на боці слабшого, застережливо гавкнув, Єлень одсмикнув руку. Саме в цю мить танк загальмував, почав сигналити.

Густлік повернувся на своє місце й висунув голову з люка.

– Щось сталося?

– Повертаємо на південь, до міста.

З-за танка вперед вирвалися мотоцикли, розвідники затримали порожні машини, які їхали з протилежного боку. Після боїв біля каналу в екіпажах мотоциклів лишилося тільки по двоє бійців, і кулеметники мали залишити кулемети, щоб регулювати рух на дорозі.

Дорога на хвилину опустіла, й підпрапорщик Лажев-ський жестом показав, що можна їхати далі. «Рудий» повернув, з'їхав з автостради на вузьке асфальтове шосе, яке біля невеличкого озера зникало в лісі.

З руїн розбитого будинку, де раніше, можливо, жив лісник, вистрибнув здичавілий кіт, перебіг дорогу перед танком.

– Хай йому грець! А собаку для чого возите? – вилаявся Віхура, повертаючи голову до башти. – Чорний кіт нічого доброго не віщує.

– То повертай назад! – порадив Густлік. – Я тобі потім розповім, що було в Берліні.

– Задалеко назад повертати, – вередливо промовив Франек. – Ноги намуляю.

Густлік вліз у башту, зупинився і, завагавшись на мить, постукав у вичищений до блиску чобіт командира.

– Янеку!

– Ну?

– Ти б