Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський
Сорока заскрекотала на вершечку берези, попереджаючи про прихід Станіслава Зубрика. Хорунжий крокував весняним чагарником, насолоджуючись тишею та запахом молодого весняного лісу. Йшов стежиною, яка завела його на вершину горба; тут Зубрик зупинився мов скам'янілий, бо на близькій берізці, вкритій тільки ніжними листочками, раптом зависли дві госпітальні куртки й пара штанів. Зубрик підняв руку і, хто знає, може б, і перехрестився, щоб прогнати злих духів, коли б за густим кущем не побачив Марусю, яка застібала мундира, та обох Шавеллів.
– Агов! Агов! – гукнув безжурно фельдшер, зрадівши, що дивовижа з'ясувалася сама собою.
Проте ті троє не виявили радості, знітились, сховали назад руки.
– Я вийшов на прогулянку. Хочете разом зі мною? – запропонував Зубрик.
– Ми краще… – почала Маруся.
– Вам, громадянине хорунжий, туди? – спитав Костянтин Шавелло й показав у глиб лісу, а коли фельдшер ствердно кивнув, додав: – А нам, пробачте, он у той бік.
Хорунжому стало прикро. Він насупив брови, розвів руками й, похнюпившись, подався далі. Але, ступивши декілька кроків, розсердився на невдячність нижчих за чином і повернув назад.
– Що означають ці піжами на дереві? Хто їх на склад однесе? – спитав, заклавши за спину руки. – І чому саме ви, пані Вогник, у польському, а не в своєму мундирі? Га?
Усі замовкли. Ті, до кого звертався хорунжий, були неспроможні дати тямущу відповідь, а Зубрик не знав, як їх до цього змусити і на додаток з жахом повідомив: його пацієнти ховали за спиною не що інше як автомати.
Хтозна, чи довго стояли б мовчки, та на шосе з'явилися мотоциклісти і зупинились, як було домовлено, біля горба.
– Гей, змовники, готові? – гукнув взводний, перекрикуючи торохтіння моторів.
– Тікаєте з госпіталю? Куди? – занепокоївся хорунжий.
– В Берлін, – відповіла Маруся і попрямувала до шосе.
– Але ж там найзапекліші бої, вогонь, бомби, снаряди.
– Саме тому, – підтакнув старший Шавелло й пішов услід за Марусею.
– Голову мені зніме комендант госпіталю, кола довідається, що я дав вам утекти! Може, навіть розстріляєі
– Отож-то, – вдруге підтакнув сержант.
Становище, напевне, видавалося хорунжому безнадійним, і він навіть подумав, чи тут його поховають, чи все-таки тіло повезуть до Мінська Мазовєцького.
– Товаришу військовий фельдшер, їдьмо з нами, – несподівано запропонувала Вогник з чарівною усмішкою.
– Я?! – Зубрик, жахнувшися, аж позадкував і заточився.
Розмовляючи, всі наближалися до шосе, на якому ждали мотоцикли із заведеними моторами. Вогник, не дочекавшися відповіді на свою пропозицію, засалютува-ла хорунжому й зграбно скакнула до причепа, обидва Шавелли зробили те саме. Молодий допоміг старшому, якому ще трохи заважала поранена нога.
За ці кілька секунд Станіслав Зубрик зробив най-рішучіший крок у своєму житті: з розпачливим виразом на обличчі стрибнув на сидіння останнього мотоцикла, що зрушив уже з місця, і рішуче насунув кашкета на самісінькі вуха.
Розділ XI ПИВНИЦЯ
На трофейних картах, які мали Янек і Данило, Берлін скидався на величезного павука, що простяг шість лап у різні кінці світу. Поміж ці лапи із заходу втискувалися ліси й довгасті озера, ніби намагаючись підступити якнайближче до центра. Танкісти вирішили використати одну з тих зелених смуг, проскочити між Ген-нігсдорфом та Шенвальде й вступити в Шпандау біля цвинтаря.
Звернувши із шосе на південь, «Рудий» і мотоциклісти незабаром опинилися на майже безлюдній території. Дивізії, що переслідували ворога, просунулися вже далі на захід, полки, які штурмували Берлін, уже ввійшли на його вулиці і, здобуваючи будинок за будинком, стискали противника в залізному кільці. Артилеристи далекобійних дивізіонів установили гармати на галявинах, на полях далеко від видимих неозброєним оком об'єктів і давали про себе знати лише громом залпів, шелестінням крупнокаліберних снарядів, які, мов риби, пливли в повітрі до пожеж і диму.
«Рудий» просувався бічним шосе під прикриттям двох мотоциклів. Третій, розвідувальний, крутився попереду і тепер, повернувши назад, мчав назустріч танкові. На його місце, відразу збільшивши швидкість, висунувся інший мотоцикл, а Лажевський, який їхав на першому, порівнявшися з «Рудим», показав жестом Янекові, що тут недалечко можна заправитися пальним.
– Добре! – крикнув Кос, кивнувши головою.
На ближчому розгалуженні доріг повернули вліво й зупинилися біля заправної станції на околиці містечка. Сотні зо дві будинків, критих червоною черепицею, дрімали внизу на узбіччях похилих горбів, що обступали невеличке озерце. Звідси їх було видно, мов на макеті, зробленому старанним учнем.
Не лише на всіх будинках, але майже з кожного вікна звисали білі прапори – простирадла, рушники, білизна. Містечко немов вимерло – такі тихі були його вулиці.
Незважаючи на цю тишу й спокій, двоє мотоциклістів з кулеметами зайняли позиції обабіч станції.
– Бензин, мастило, нафта, все, що хочеш, – скинувши кашкета, говорив Магнето до Коса, який саме зістрибував з танка. – Струму нема, проте ручні помпи діють.
– Віхуро! – наказав Янек, пригладжуючи скуйовджену чуприну. – Наливай повні баки, щоб до Берліна вистачило.
Густлік і Саакашвілі теж злізли з танка і стали позаду «Рудого», не знаючи, як повестися.
– Ходімо подивимось на місто, – запропонував Косові Лажевський.
– Я б зараз пива випив, – нерішуче відповів Янек і зразу додав: – Гаразд. Капрале Віхуро, залишаєтесь за старшого.
– Слухаюсь. – Водій виструнчився і, почекавши, поки начальство відійшло на кілька кроків, мовив до покараних: – Не скажеш, що друг. Дає вам прикурити.
– Не твоє собаче діло, дає чи не дає. Це нас стосується, а не тебе, – пробурчав Густлік.
Він потяг за собою Григорія до місця, де миють машини, зняв мундира, сорочку й почав одкручувати кран.- Якось треба виправити становище! – сказав Григорій.
– Спершу полий водою макітру, – відповів Єлень, підставляючи голову під холодний струмінь.
Віхура глузливо поглядав на них, тримаючи кінець шланга біля отвору бака, а Томаш завзято помпував бензин. Гонората дивилася то на одного, то на другого і врешті сказала:
– Може б, я попросила за вас командира?
– Ви, Гонорато, не втручайтеся не в свої справи, бо все почалося через чорну кішку й вас, – відповів капрал.
– Хоче мене вирядити звідси.
– Правильно хоче, – кивнув Томаш.
– То чому до німця, та ще й до обер-єфрейтора, коди я в генерала служила?
– Поміж обер-єфрейторів хороших людей більше, – пояснив Черешняк. – Я того Кугеля знаю. Він для взводного Єленя старатиметься і вас не скривдить.
Дівчина задумалась. Командир танка говорив те ж саме, але запитати його ще раз