Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Ми тут не потрібні, – сказав сержант. – Нас замало, щоб оволодіти містом, і забагато, щоб марно загинути.

Маруся підняла німецький автомат, всунула хорунжому в руки.

Тримаючи зброю напоготові, подалися назад. Знову минули французький візок з трикольоровим прапором, який в'їхав у вітрину, повну скляних банок із штучним медом. У крамничці на стіні, мабуть, нещодавно висів портрет, бо виднів ясний прямокутник.

– Дома будуть на них чекати, – зітхнула Маруся.

– Неспокійний зараз час, – відповів Юзек.

– На велосипедах зручніше, ніж пішки, – обізвався Костянтин.

В розбитій крамничці взяли велосипеди. Юзек з кутка витяг дамський для Марусі, прикріпив до керма пом'ятий букетик братків.

– Велосипеди як люди, самі лиш нікудишні лишилися, – нарікав сержант, оглядаючи свою машину. – Кращих відправили на фронт, проти нас воювати.

– Той з даху хотів у мене стріляти, коли я оглядав убитих, авжеж? – лише тепер здогадався фельдшер і, враз ослабнувши, прихилився до стіни, витираючи з лоба піт.

Незабаром усі котили на велосипедах, пильно озираючи вікна будинків, мимо яких проїздили.

Розділ XII МІЖ ФРОНТАМИ

За містечком, де пили пиво й напували своїх залізних коней, деякий час їхали по шосе, а потім звернули в рідкий ліс, на путівець. Низьке вже сонце скупо просвічувало зверху, заливаючи багрянцем стовбури сосон.

В «Рудого» були відкриті всі люки, але на башті вартував лише Янек. Решта сиділи в танку, звідки лунали слова пісеньки, яку співали під гармонію:

Десяте серпня – гарячий день,

Стогне земля від сталі.

А третя рота в димах іде

У танковому валі.

Грозить їм «тигра» зуб тупий.

Взяв «тигра» на приціл і бий,

З гармати в «тигра» бий!

– Облиште! – крикнув Кос.

Спів обірвався, і з люка виглянула голова Віхура.

– Не подобається?

– Знайшли час. Репетуєте так, що пострілів не чути, а фронт близько.

Справді, канонада гриміла тепер куди гучніше, навіть чути було сухий стукіт крупнокаліберних кулеметів.

– Близько б'ють, – занепокоївся капрал.

– На війні як на війні, – буркнув командир танка.

– А що буде по війні? – по-філософському спитав Віхура й сам собі відповів, щоб Янек не випередив: – По війні треба мати фах. З ордена Хреста Хоробрих не проживеш.

– А ти думаєш прожити з цих пісеньок, що вигадуєш?

– Не думаю, але от у Казахстані я знав одного такого, що віршами листи на фронт писав. За найкоротший ніхто не давав менше кілограма хліба, а дружина голови колгоспу за три сторінки відвалила йому баранячу ногу.

– Тому й ти взявся за це діло?

– Пробую. А до того – щоб пам'ять про битву під Студзянками не загинула, – він замовк, а трохи згодом запитав: – Ти пам'ятаєш, як мене просив, аби я швидше Марусю до госпіталю відвіз?

– Пам'ятаю. – Янек глянув на Марусин перстень на пальці, і раптом йому стало так сумно, аж серце защеміло.

– Слухай, – пригадав собі Віхура, – тоді в Сельнях ти справді шарфик у вихлопну трубу засунув?

– Усі по місцях! – наказав Кос, побачивши сигнал Лажевського, що їхав із своїми мотоциклістами попереду.

Всі люки враз закрилися, у танку стало тихо. Густлік уважно дивився в приціл.

Янек спостерігав у свій перископ, як мотоцикл підпрапорщика, подолавши канал, зник за насипом.

– Механіку, повільніше! Осколочним заряджай!

– Готово! – відповів Густлік. – Готово! – повторив Томаш.

Кос із карти знав: десь тут канал Гавель різко повертає на захід, і, просуваючись на південь, вони повинні перетнути його. Якщо противник утримає хоча б рештки фронту, якщо блокує підходи до Шпандау, то саме тут він чинитиме організований опір або принаймні зробить засідки. Проте на тому боці було тихо.

Мотоцикли, що супроводили танк, заплуталися в кущах, та «Рудий», не чекаючи на них, форсував річку й чомусь загальмував на тому березі.

Не далі ніж двадцять метрів перед танкістами стояв Лажевський і двоє його розвідників з піднятими вгору руками; біля них п'ятеро радянських солдатів тримали гвинтівки з багнетами напоготові. До танка прямував юний молодший лейтенант з пістолетом у руці й гукав:

– Стій! Стій!

– Пильнуй, Густліку, – наказав Янек і, сплигнувши з танка, пішов назустріч офіцерові.

– Ви хто такі?

– З Першої польської.

– Куди?

– На бойові позиції нашої артилерії, до Шпандау.

– Попереду нема наших військ.

– Як поїдемо, то будуть. Накажіть опустити гвинтівки.

– Не можна нікого пропускати.

– Але ж вам наказано затримувати тих, що їдуть на північ, а не на південь, – намагався здогадатись Кос, слушно міркуючи, що цей загін – певно якась маленька частка військ, які оточують Берлін.

– Стійте на місці! – Офіцер не мав наміру дискутувати. – Здайте зброю, а я повідомлю сбоє начальство…

Становище ускладнювалось. Янек оглянувся на танк і побачив на тому березі добре'замасковану гармату сімдесятишестиміліметрового калібру, дуло якої грізно дивилося в спину «Рудому». Отже, вони опинилися в пастці, безглуздій та грізній. Видно було: лейтенант, ровесник Коса, який тільки-но закінчив училище, суворо дотримуватиме правил військового статуту. Ще хвилина – і він скомандує відкрити вогонь.

– Мене звуть Янек, – Кос вирішив змінити тон і, усміхаючись, простяг руку. – А тебе?

– Олександр, – трохи здивований, лейтенант переклав пістолета в ліву руку, щоб привітатися.

– Олександр – це значить Сашко. А звідки родом?

– З Далекого Сходу.

– Я полював в Уссурійській тайзі. На тигрів. Ось глянь…

Янек витяг з кишені загорнуте в ганчірку кошлате вухо.

– Ай справді! – здивувався лейтенант.

– Ти ще довго будеш порядних людей і союзників на прицілі тримати?

– А все-таки, чому ви вперед лізете, коли там наших військ немає! – стояв на своєму лейтенант, але жестом наказав своїм опустити гвинтівки.

– А чому ти сидиш із своїми гарматами в засідці? Бо маєш такий наказ.

Лажевський підійшов ближче, розгледівся навколо й свиснув. Із кущів на тому березі виїхали розвідники на мотоциклах. Лейтенант здивувався.

– А ти як думав? – сказав Кос. – Так нас одразу й застукав?

– Правду кажучи, – признався лейтенант, – не дуже й знаю, що це за військо. В училищі такої форми не бачив, а на фронті я лише тиждень.

– Я так і думав. Приглядайся, Сашко, швидше, бо нам пора.

– Їдь, Іване. А коли щось трапиться – повідом мене. Я й мої хлопці завжди готові виручити з біди.

Рвонули різко з місця, щоб надолужити згаяний час. Поїхали лісом, переправилися через невеличку річку. Не зустрічали нікого, тільки вряди-годи між деревами бачили зім'яті купи мундирів, зброю, кинуті