Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Я просто з офіцерського училища. А коли взнали, що вірші пишу, то в політуправлінні дали мені агітма-шину й сказали: «Відремонтована гармата наздоганяє свою бригаду, артилеристи доведуть тебе до місця».

– І не довели? – спитав Кос.

– Попали під вогонь. Ось дивіться, – і Стасько почав старанно креслити на кам'яній плиті схему.

– Цей розбитий патефон візьмете з собою? – спитав Черешняк.

– А як? На спині? – обурився Лажевський.

– Саме так, – буркнув Томаш і відійшов убік.

– Є два фронти. Внутрішній, що безпосередньо оточує німців залізним кільцем, і зовнішній – навколо внутрішнього, – пояснював тим часом Стасько. – Радянська армія стискує кільце, а решту ворожих сил одкидає на захід. А ми перебуваємо між двома фронтами.

– Вогневі позиції бригади, кажуть, недалеко, зараз за шосе, – зауважив Лажевський.

– Знаю, але шосе захопили гітлерівські війська, які вирвалися з берлінського котла. Можете переконатися в цьому на власні очі.

Стасько виліз на барикаду, ввійшов у вікно до будинку й сходами провів Коса та Лажевського на другий поверх.

– Отам, бачите? – показав на ледь видиму в сутінках стрічку шосе; по шосе повзли машини, просувалися колони військ; їх обстрілювала артилерія, і вони теж вели вогонь.

– Як прорвуть зовнішній фронт, опиняться над Ельбою, – сказав Кос.

– Все одно – там їх американці накриють, і теж капут, – зауважив Магнето.

– Накриють, але їм не байдуже, хто це зробить, – відмовив Стасько й знову почав шукати в кишенях цигарку, перекладаючи якісь книжечки.

– Викинь їх, – порадив Лажевський. – Після війни будемо читати. Тепер головне – добра карта, план міста.

– План теж у мене є. Навіть два. Ось, – подав Косові чималий, складений увосьмеро аркуш цупкого паперу.

Якийсь час усі мовчали. Внизу чути було розмови й окрики гармашів, брязкіт металу й Черешнякову гармонію – він підбирав мелодію до складеного Віхурою вірша.

Грізний вигляд мали ці війська, що просувалися по шосе між розбитими будинками.

У хлопців були гострі очі, тому вони добре бачили, що ворожі солдати озброєні до зубів, що в колоні багато танків, бронебійних гармат і транспортерів. Не перший день були на фронті й розуміли: противник боїться відплати за вчинені злочини, отже, зустрівши опір, битиметься до останнього.

– Наскочили на мене – перевірити, чи можна тут прорватися, – півголосом говорив Стасько. – Дістали по пиці і поки що більше не полізуть. Але виходити на шосе не раджу… Незабаром наші підкинуть сюди якийсь резервний підрозділ – тоді інша річ. А зараз треба сидіти тихо.

– Для нас і чверть години має значення, – відповів Лажевський.

– Незабаром смеркне. Підійти в темряві, тихо, без світла… – уголос роздумував Кос. – Лише коли помітять – на повному ходу вперед…

– Хочете мене тут із гаубицями залишити?

– Ні! Щоб прорвати отой ланцюжок, треба як слід ударити; тут кожна гвинтівка, кожен багнет на обліку. Але наказувати тобі не будемо. Як хочеш.

Розділ XIII ВИНАГОРОДА

Що ближче до шосе, то більше понівечено будинки бомбами та артилерією. Серед чимраз густіших воронок од снарядів на вулиці чорніли розбиті, обгорілі скелети автомашин. Покалічені гармати барикадували дорогу, ніхто навіть не збирався прибирати вбитих – вони лежали там, де наздогнали їх кулі або осколки. В темряві не можна було розрізнити їхніх мундирів.

Десь за кілометр попереду вулиця вибігала на невеличкий пагорб. Саме там її перетинало шосе зліва направо ним просувалися темні силуети ваговозів, гармат, колони піхоти. Вибухали там щоразу снаряди далекобійних гармат; спалахи на мить освітлювали людей і зброю, проте ближче, поміж будинками, схожими на порохняві пеньки, було темно й тихо.

Швидкі кроки задудніли в брамі, але, навіть поруч не видно було людей, що принишкли в темряві під стінами.

– Нікого, – сказав хтось пошепки.

– Перевірте наступний.

Дві постаті вистрибнули з брами, пригнувшись, пробігли кілька метрів під стіною і розтанули під чорними стінами будинку. Довга хвилина чекання, потім блиснув ліхтарик, подаючи сигнал, що дорога вільна.

Розвідники викотили з брами мотоцикла і, важко дихаючи, заходилися штовхати його до ближчої схованки. Лажевський просигналив ліхтариком.

З-поміж будинків поволі висунулася дивовижна потвора, наїжачена шматками погнутої Жерсті та збитими з дощок хрестами. Повзла й тихо гуділа, але то не був характерний звук танкового мотора. Лише коли потвора зупинилася за розбитими вантажними машинами, можна було все-таки пізнати Т-34, побачити зблизька колеса, обмотані ганчір'ям, і незграбні, горбаті обриси гаубиці, яку тяг на буксирі танк.

– Ну, як? – спитав Кос, вихилившись з башти.

– Поки що нікого, – відповів Лажевський, вилазячи на танк. – Нема кому захищати, всі тікають.

Шарик, благально повискуючи, намагався висунути морду в передній люк.

– Не смій, – посварився на нього Григорій. – Йди на свою подушку, – відштовхуючи пса, хлопець натрапив рукою на чималий пакунок, обмацав його й буркнув: – Що за дідько?…

– Не лайся, – сказав Черешняк, який сидів навпочіпки поруч з грузином. – Це музика.

Попереду тричі коротко блиснув ліхтарик.

– Хай йому грець, хлопці остерігають. Почекай, – прошепотів Данило Косові й побіг під стіною будинку до розвідників.

У темряві забіліла хустина, якою розвідники подавали сигнал. Данило став мов укопаний.

– Де? – запитав пошепки одного з розвідників.

– Ліворуч, у другій брамі, навпроти поваленого стовпа.

– Скільки?

– Четверо на велосипедах.

– Брати без шуму, – наказав Магнето розвідникам. Тишу сколихнув вибух важкого снаряда поблизу шосе. Блиснуло й потемніло ще більше. Розвідники стояли нерухомо, вдивляючись у браму, де зникли оті четверо.

Врешті щось ворухнулося в темряві, зашелестіло. З брами одна за одною вийшли чотири людські постаті, посідали на велосипеди й покотили вулицею під будинками.

З вікон першого поверху, мов яструби на зграйку куріпок, кинулися на них розвідники. Все заклубочилося в мовчазній нічній сутичці, такій тихій, що чути було приглушений стугін і шелест колеса, яке оберталося після падіння велосипеда.

– По макітрі його, Юзеку! – сказав хтось урешті стишеним голосом.

– Припинити бійку! – гукнув неголосно Лажевський і запитав: – Поляки?

– З ними дівчина? – здивувався якийсь розвідник.

– А ви що думали? Де ваші очі були?

– Не сердьтеся, батьку. Ви від німців їхали?

– По шосе не можна. Там фриців, мов мурашок.

– Учотирьох не можна, але нас більше, та й танк маємо. Підете з нами?

– Танк? А який?

– Нормальний.

– Та ми ж… – почав старий, але дівчина, смикнувши його за рукав, промовила:

– Ми йдемо з вами.

Данило хотів був запитати, чому це баба сержантом командує, але передумав. Адже йшлося про те, щоб якнайшвидше зайняти вихідну позицію. Кожна