Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

Затриманий на хвилину механізм знову почав діяти – спершу йперед пішли поодинокі розвідники, потім мотоцикли, що їх солдати штовхали від схованки до схованки.

– Чому ви, Марусю, за рукав смикали, не дали запитати? Може, саме вони?

– Ні, – рішуче відповіла Вогник. – Ходімо.

– Ви що, з глузду з'їхали? – неспокійно запитав хорунжий Зубрик. – Адже ми на власні очі бачили – там німці. Ми ж оце мало не…

– Ей ви, піхото! – Лажевський підійшов ближче. – Тримайтеся ближче до машин, а потім я поясню, що і як.

Почекав хвилину, дивлячись, як новаки допомагають штовхати мотоцикли, і повернув до танка.

– Що там таке? – запитав Кос.

– Нічого особливого. Я підібрав чотирьох піхотинців. Як так далі піде, то приведемо до артилеристів цілий батальйон.

– То що, рушаймо?

– Краще трохи почекаємо, розвідаємо місцевість, а потім уже будемо діяти напевно.

– Гаразд.

– Піду до своїх, а тоді повернуся по вас.

Коли підпрапорщик зник з очей, Кос, не довіряючи артилеристам, з якими недавно познайомився, вирядив Віхуру й Томаша в дозор. Сам сидів у башті й дослухався. Шосе обстрілювали дві або три батареї, бо коли давали недружний залп, можна було розрізнити вісім, дев'ять пострілів. Снаряди не пролітали над танком, отже артилерійські позиції розташовані, мабуть, на південь од шосе. Калібр важко визначити по вибухах, а звук пострілів теж губився серед мурованих стін. Поручик, звичайно, зумів би. Він не тільки погоду вмів передбачати, а й усе. Несправедливо, що така людина загинула.

Янек усвідомлював собі: хоч рішення пробитися через шосе було спільне – його прийняли після наради з Лажевський, Густліком і Григорієм, – але ж цю пропозицію подав саме він. Якщо вони нарвуться на гармати або танки, якщо не зуміють заскочити противника зненацька – втратять техніку й людей, не виконають завдання.

Може, й справді краще почекати підходу якогось більшого радянського чи польського підрозділу? Німці прорвали кільце, повзуть, мов мурашки, але ж їм, безперечно, не дозволять довго тікати. В штабі фронту, напевно, вже дали команду підтягувати резерви, й ще до сходу сонця…

Повернувся Лажевський, дав знак рукою й повів «Рудого» між розбитими машинами, потім бічною вуличкою далі через подвір'я, через невеличкий скверик з поламаними деревами – аж до товстого бетонного МУРУ. густо подзьобаного кулями, осколками й снарядами.

– Янеку, – покликав тихо. – Йди-но сюди.

Кос виліз долішнім люком. Шарик рвався за ним, вищав обурено, але Кос наказав Саакашвілі:

– Держи собаку! Рветься як дурний.

Далі жодного прикриття. Треба зважитися на раптову перебіжку.

Обережно вийшли перед стіну на розвідку.

За кілька метрів од танка стояла в темряві Маруся, обоє Шавеллів і фельдшер. Звідси видно білі цифри й орла на башті та напис на бортовій броні.

– Я вас ніяк не можу зрозуміти, – бурчав Костянтин. – Адже ви, Марусю, весь час…

– Що тут розуміти? – шепнула дівчина, кладучи палець на губи.

Стасько відійшов од своєї гаубиці, став біля танка. У відкритий передній люд виглянув Віхура.

– Командир казав, що ви, пане підпрапорщик, вірші складаєте? – спитав він зацікавлено.

– Складаю.

– У мене буде до вас діло. Звуть мене Віхура.

– Стасько. Зараз чи потім?

– Потім, бо вже повертаються. – Ховаючи голову, Віхура вдарився, як завжди, об броню і зморщив кирпатого носа.

У виломі стіни з'явився Кос і крізь передній люк поліз у танк. Лажевський на мить зупинився біля Шавеллів.

– З нами, піхото?

– 3 вами.

– Поки танк не вистрілить, ідемо навшпиньках, а потім, як хто хоче, то може й з гиком, свистом.

– Але ж там німці, – намагався пояснити Зубрик.

– Як когось поранить, громадянине хорунжий, то покладемо ззаду на танк або в причеп якогось мотоцикла, – сказала Вогник і погладила фельдшерову руку, додаючи йому відваги.

– Уперед… уперед… уперед… Команда поповзла вздовж цепу, і люди, зігнувшися, виходили перед стіну крізь виломи й діри. Рідкий і короткий був той цеп, але вночі міг видатися взводом: сім артилеристів, чотири піхотинці та десять розвідників.

Мотоциклісти котили своїх «коней» на лівому фланзі, ближче до вулиці, яка, ширшаючи в цьому місці, виходила на шосе. Німці йшли зліва, отже звідти загрожувала більша небезпека, там більше потрібні були кулемети.

За цепом, ламаючи стіну, викотився «Рудий», з якого танкісти зняли потворне маскування. Ганчір'я, намотане на колеса, глушило металевий брязкіт гусениць. Хитаючись на вибоїнах, ззаду сунула гаубиця, прив'язана до танка короткою линвою.

В танку, під бронею, у тьмяному світлі лампочок для підсвічування прицілів і приладів, у заграві далеких пожеж, що проникали сюди крізь перископи, екіпаж готувався до бою.

Віхура перевірив кулемета, дістав з кишені дві грудочки цукру, одну засунув у рот, другу дав Шарикові.

– Держись!

Саакашвілі зручніше вмостився на сидінні, перевірив, чи добре висить над ним ротмістрів кашкет, чи на місці шабля.

Томаш Черешняк ногою пхнув далі в куток рюкзак, навпомацки порахував снаряди, перевірив, чи добре пам'ятає, де осколочні, де бронебійні і де підкаліберні, придатні для найбільшого звіра.

Густлік пересів од прицілу до перископа, який давав більший сектор огляду. Побачив у цепу немовби постать дівчини, й навіть видалась вона йому знайомою.

– Янеку, – штовхнув ліктем командира. Кос, не одриваючись від перископа, буркнув:

– Чого тобі?

– Нічого. Я думав… Але ж не в польському мундирі.

– Хто? Не розумію, – нетерпеливився сержант.

– Ніхто. Добре, що Гонорати з нами нема, довелось би переживати за двох.

Кос знизав плечима і з прикрістю подумав, що Єлень не зосереджує всієї уваги на прицілі, раптом вихоплюється з дивними спогадами. Хвилину тривала тиша. Тільки в навушниках шуміло, наче в морських черепашках, коли їх прикласти до вуха. Кос у перископ бачив, як попереду просувалися гармати й вантажні машини. Зиркнув угору, де на броні в темряві неясно видніла фотокартка. Час починати, подати команду. З-під шоломофона по щоках стікали тоненькі струмочки поту.

– Ліворуч десять – транспортер. Бронебійним заряджай! – Голос у Янека був спокійний, приглушений і в той же час напружений, як струна.

Гітлерівський транспортер стояв у мілкому рові, прикриваючи дорогу. На тлі червоного від заграв неба чорніли стволи вчетверо спряжених двадцятимілїметро-вих гарматок і силует вартового. Німець, мабуть, щось помітив, бо заворушився. З транспортера висунулося ще двоє, і навідник почав опускати стволи вниз.

Лажевський бачив усе це краще, бо був ближче до ворога й знав: нема чого зволікати. Діставши з-за пояса ракетницю, він вистрілив просто в гітлерівців.

Зашипіли ракети. Двічі кудкудакнули гармати, але не встигли закінчити черги – снаряд,