Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський
– Екіпаже, дивитися в інший бік! – скомандував Густлік.
Усі відвернулися, даючи змогу поцілуватися зарученим, а Єлень мовив до пса:
– Йди-бо сюди, Шарику. Дивись ось сюди. Обійняв Шарика за голову, щоб теж не дивитися, і раптом приголомшений закляк на місці. Побачив: із штабу виходить поручик, їхній поручик, перший командир танка, тільки що в радянському мундирі І в званні капітана. Хлопець затулив рукою очі, а потім знову глянув на капітана, який замість розтанути в повітрі так само прямував вулицею.
– Янеку!…
– Не заважай! – засміявся Кос.
– Григорію! – гукнув на мить Єлень, коли капітан уже зник у темряві: – Слухайте, я бачив на власні очі!
– Удруге сьогодні. Кого?
– То не він загинув під Вейгеровом! Я його щойно бачив.
Хвильку всі мовчали, а потім обізвався Кос:
– Якщо це жарт, то, їй-право, дурний!
– Янеку!
Густлік сказав це так, що Косові стало раптом прикро. Підійшов ближче і обійняв друга за шїечі.
– Ну, годі. Чого наприндився? В таку ніч що завгодно може примаритися.
Коли генерал вечеряв, Лідці здалося, що він уважніше, ніж завжди, дивиться на неї і мовби хоче заговорити, але вагається. Допиваючи склянку міцного чаю, мовчав, грався невеличкою зграбною коробочкою з чорного дерева, а потім, кинувши її в куток, пішов до своєї кімнати. Крізь прочинені двері видно було його важку чорняву голову, схилену над паперами.
Лідка винесла посуд до кухні, погасила світло, відчинила вікно й сіла біля рації. Сьогодні мала чергувати до півночі – п'ятнадцять хвилин слухати, п'ять хвилин відпочивати і знову слухати.
Дівчина скинула чоботи, спустила босі ноги на пухнастий килим. Поклала вигідно руки на бильця шкіряного крісла. На стінах темніли картини, в скляних шафах виблискували кришталь і срібло. Знадвору віяло приємною прохолодою, пахощами сосон та лісу.
Штаб армії розташувався в багатій віллі під Берліном. Тут було повно гарних речей, але Лідці чомусь здавалося, що вони крадені. Не сувора заборона стримувала її від того, аби щось узяти, а дивна незрозуміла огида. По-справжньому сподобалася їй лише коробочка, яку генерал кинув на підлогу.
Лідка підняла коробочку й поскладала туди свої дівочі скарби: губну помаду, пудру, ножички, напилок до нігтів, флакон фіалкових парфумів.
Потім вислухала два рапорти, розписалася в прийомі. Генерал, почувши стукотіння ключа, прийшов по них.
– Добре, – сказав, прочитавши радіограму, і спитав: – Де коробочка?
– Чорна? – здивувалася дівчина. – Та, що ви викинули? – вона поклала коробочку на стіл.
Командир кивнув головою, і, виклавши все, що там було, забрав коробочку до себе в кімнату.
Лідку взяла досада. Звичайно, не тому, що стало шкода коробочки, ні – дівчина була розчарована. Хіба так роблять? Спочатку викидає як непотріб, а потім… Певно, генерал помітив, як вона підняла коробочку з підлоги, і лише тоді вона впала йому в око…
Генерал знову прийшов, сів поряд і мовчки дивився на Лідку, яка була рада, що в темряві не видно сліз, що бриніли в її очах.
– Перерва, – сказав командир, дивлячись на годинника, і коли дівчина зняла навушники, спитав: – Маруся казала тобі, про що йдеться в рапорті, який ти привезла?
– Ні.
– То прочитай, – сказав генерал, підсуваючи аркуш паперу.
– Я здогадувалася, – сказала за хвилину Лідка.
– Знаю, що для тебе це не радісна звістка, – генерал говорив тихо й від щирого серця, – але ти молода й гарна, попереду в тебе все життя, де буде багато хорошого. Гадаю, ти не повинна заважати їм.
– Чому? – запитала Лідка, розгнівавшись, що командир втручається в її особисті справи.
– Бо це все одно, що простягати руку по раніше покинуте. Чи не тому це тебе зацікавило, що хтось інший його підняв?
Лідка, зовсім розсердившись, промовчала. Хіба можна порівнювати людину з коробкою?
– Маруся перейде зараз до нашої армії, а по війні владнаємо всі формальності, – вів далі генерал. – Головне зроблено. Ось цей аркушик паперу вирішує долю двох людей, долю закоханих, – він розгладив долонею папір і, повагавшись, додав: – Я б хотів, щоб ти все зрозуміла і не мала на них зла.
Віддав дівчині коробочку з чорного дерева, погладив по голові й вийшов.
Лідка, не обізвавшися й словом, включила рацію. Уважно прислухалася, чи з маси звуків не долинуть позивні «Рудого». Марила, що тримає в руці отой аркушик паперу, розриває на дрібні клаптики й розсіває по вітру. Або що кидає його в вогонь і дивиться, як він звивається, чорніє і скручується.
Опівночі, коли чергування скінчилося, дівчина заснула.
На світанку прокинулася від звуку сирени, яка вила на сполох; ту ж мить земля захиталася від вибухів. Коли Лідка вибігла на вулицю, літаків уже не було.
– Прилетіло три, – пояснив водій транспортера. – Одного наші зенітки збили. Накидали чимало невеличких фосфорних, а ліс сухий, горить, як солома…
Лише тепер Лідка побачила, що вілла, де вони поселилися, горить од горища, і полум'я повзе щораз нижче.
– Вже година минула, як генерала командуючий армією викликав, – говорив водій, – але в нас усе гаразд: нікого не поранило, рації та сейф учасно вивезли…
– На письмовому столі були папери, – прохопилася Лідка.
– Цього я не знаю. Ми не брали. Хіба що генерал, виходячи, сховав до планшетки. Але зараз перевірити не вдасться.
Лідка дивилася на яскраві омахи полум'я, що лизали віконну раму в кімнаті генерала, і серце її забилося дужче.
Розділ XIV НІЧНИЙ МАРШ
Діставши наказ супроводити гаубичну бригаду до Шарлоттенбурга, Кос трохи збентежився. Скидалося на те, що їм ще раз доведеться форсувати це шосе і йти ним на схід, до центра міста, б'ючись із гітлерівськими військами, що просувалися на захід. Такі дії можна провадити з допомогою піхоти або, ще краще, танкового підрозділу. А в них самі тільки гармати…
Але годину тому ситуація в Шпандау докорінно змінилася: перекинуті з резерву радянські танкові полки почали переслідувати ворога, що тікав, і, тиснучи його дужче й дужче, погнали німців у пастку, поставлену десять або п'ятнадцять кілометрів далі, десь за передмістям Фалькензее. Діру в берлінському мішку було залатано.
Коли віддали команду вирушати, шосе, яке вело до центра Берліна, вже пустувало. Кожних сто, двісті метрів зустрічалися групки солдатів служби регулювання руху, зміцнені автоматниками, готові в разі необхідності відбити якісь заблукалі ворожі підрозділи.
«Рудий» ішов у середині колони, разом із штабними автомашинами, везучи на собі чималий десант; біля танка їхав останній мотоцикл, який вийшов з боїв не-пошкоджений.
Ніч освітлювалася пожежами. Коли дійшли до Гавеля,