Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Я ж розв'язався.

– Не ти, а пес,- уточнив Густлік, вилазячи з ванни. Немов на підтвердження, внизу двічі гавкнув собака.

Єлень прислухався. Крізь гомін берлінської ночі ледве пробивалася бадьора, весела мелодія. Слів не можна було розібрати, але взводний знав їх напам'ять.

– «Тигра» бери на приціл і бий! – співали Стасько та Черешняк.

Віхура диригував; зразу після слова «бий!» він подав знак Шарикові, і той загавкав під гармонію:

Гав, гав!

З гармати в «тигра» бий!

Гав, гав!

– З собакою добре виходить,- сказав Стасько,- тільки, як на вашу думку, з оцими склянками?

– Склянки – то непогано,- впирався Віхура,- але може що інше треба поправити.

– Як здобудемо Берлін, то сядемо разом, одшліфує-мо… Нумо, Томеку, ще раз:

Черешняк узяв кілька акордів, і всі дружно завели:

Зростає вибухів чорний кущ,

Кулі дзвонять, як склянки.

Перша бригада в полях чимдуж

Валить на штурм Студзянки.

«Тигру» ламає зуб тупий…

Гав, гав!

Взяв «тигра» на приціл і бий…

Гав, гав!

З гармати в «тигра» бий!

На цей раз вийшло не найкраще, бо в руїнах свиснули, й Шарик помчав туди, покинувши своє місце в хорі.

Коли пес підбіг до танка, тут уже стояли Кос, Лажевський, офіцер-артилерист та сержант Шавелло.

– Поручик повідомив, що незабаром почнуть,- звернувся до Костянтина Янек.- Однохвилинний наліт з усіх стволів – і вперед, бо зі снарядами скрутно.

– Триста снарядів,- пояснив поручик і неофіційним, доброзичливим тоном запитав:- Візьмете станцію?

– Наше завдання – захопити лише отой будинок,- показав Лажевський.

– Історія покаже,- по-філософському мовив Шавелло.

– Ну, то по місцях! – скомандував Кос.

– Ми з Томашем три елегантні діри в першому поверсі зробимо,- жартував Густлік, залазячи до танка.- А ви мерщій туди стрибайте.

Франек Віхура із знятим з танка кулеметом став біля Коса.

– Пісенька вийшла гарна. Я навіть Шарика навчив співати.

– Зовсім непогана пісенька,- підтакнув підпрапорщик.

Кос махнув рукою, щоб одчепилися з піснею, і підійшов до артилериста.

– Ви, громадянине поручик, знаєте всіх офіцерів у обличчя? – спитав значущо.

– Всіх до одного,- осміхнувся той.

– У вас є поручик або капітан…

Аж тут за їхніми спинами застогнала земля, захурчало повітря, і останні слова Кос вигукнув уже крізь цей гуркіт і свист:

– …був тоді командиром танка, а до армії синоптиком, це такий, що передбачає погоду.

Гаубичні снаряди, описуючи криву дугу, падали за кільканадцять метрів од їхньої позиції, на тому боці вулиці, вибухи зливалися в невпинне ревище. Янек і артилерист попадали на землю, бо в повітрі густо захурчали осколки. Поряд з ними, схована в руїнах, різко гавкнула польова гармата піхотинців. Захищений рештками стін «Рудий» рубонув першим снарядом у протилежний будинок.

– Ні! – гукнув поручик просто у вухо Янекові. – Такого не було й нема, напевне нема.

Кос підвівся, за ним Віхура, Стасько… В руїнах зароїлися зігнуті фігури піхотинців. Солдати вибігли на широку вулицю, кинулися просто в полум'я, в дим, у пекло вибухів артилерійських снарядів. Гармати замовкли. З будинку навпроти із трьох місць водночас, із різних поверхів, затріщали трасуючі черги. Кос прицілився із снайперської гвинтівки і зняв стрільця з даху. Віхура чергою з ручного кулемета змусив замовкнути третій поверх.

Прудкий Лажевський уже встиг перебігти вулицю і, притиснувшись до стіни біля самісінького ствола, що бризкав вогнем, кинув гранату в підвал, де засів ворожий кулеметник. Там блиснуло, бухнуло звідти курявою, стогоном і димом.

– Ура-а-а-а!

Крізь проломи, слідом за снарядами «Рудого», до будинку з криком увірвалися спішені розвідники, а за ними – решта солдатів. Між мурами, освітлюючи високу браму, горіла скирта всякого мотлоху.

– Наглядай за підвалом! – наказав Магнето своєму розвідникові, а сам метнувся сходами вгору.

Випередила його низька безшумна тінь. Шарик дременув з танка, щоб узяти участь у бою. Коли підпрапорщик вибіг на наступний поверх, з темряви бризнула черга, але враз пішла в стелю і змовкла, обірвана криком і оскаженілим гарчанням собаки.

Десь вище пітьму розрізали блиски другої черги. Магнето стрибнув убік, а Віхура знизу послав у ворога жмуток куль з ручного кулемета.

У жодному бою немає стільки несподіванок, як у нічному бою в місті. Попередні дані розвідки втрачають вартість уже за кілька хвилин – щойно порожні руїни може зайняти противник, якого перекинуто сюди з сусідніх вулиць. Ситуація змінюється блискавично, і той, хто наступає, мусить пильно стежити, щоб його не заскочили зненацька контратакою, щоб не потрапити в оточення.

Намагаючись бути ближче до своїх ударних груп, командир полку спостерігав атаку крізь напівзатулене мішками з піском вікно третього поверху. Сюди проведено телефон, тут зосереджено резервну роту автоматників.

Бінокль був зайвий. З відстані кільканадцяти метрів полковник бачив, як цеп добіг до стін, як солдати пробували вдертися в будинок через вибиті снарядами в стінах діри, як з темряви били по них ворожі автомати й кулемети. Тих, що хоч на' мить зупинилися в атаці, притиснув до землі перехресний вогонь ворога. З верхніх поверхів і з перетворених на фортеці дахів будинків полетіли гранати. По асфальту повзли поранені, застигли на тротуарах убиті.

З глибини, від видимої між будинками станції загриміли гармати «тигрів», закопаних по башти в землю. Над будинками горів ріг напису: «Станція метро».

Танкам щоразу частіше відповідали наші польові гармати, але вони не могли пробити товсту лобову броню на баштах «тигрів».

– Так! Розумію!… – кричав у трубку начальник штабу й пояснював командирові: – «Росомаха» здобула один будинок, але на всій лінії наступу затримана… Так, чую!… – кричав знов і доповідав: – На лівому фланзі, над самою Шпрее, німці контратакують.

– Накажи їм одступити на вихідні позиції! Відкрий по противникові мінометний вогонь! Прокляті фрици, пересиділи артилерійську підготовку в підвалах, а тепер повилазили! А що з жовтим будинком?

– Знов у німців, – відповів майор, дивлячись у бінокль. – Танкісти не втримали.

Майорові слова були близькі до правди, хоч не зовсім точні. Противник після навальної контратаки оволодів першим поверхом, але верхні поверхи були ще в наших руках.

Тим часом, як ударні групи Коса й Лажевського рвалися сходами вгору, за кількадесят метрів од жовтого будинку, з підземель станції метро широкими сходами вибігали штурмові групи есесівців. Одна з них, обминувши прострілювану територію, ввірвалася в широку браму, де догасала пожежа.

– Вгору по сходах! – скомандував офіцер.

У темряві сходів знову закипів бій. Знизу летіли що-раз^густіші черги, згори падали гранати. Наші відступили й організували оборону третього поверху.

Раптом стрілянина вщухла. На вулиці гриміли часті