Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський
Ген, у замку там, на горі,
Моя люба і днює й ночує.
Сидить собі при яснім віконці
Білих орлів гаптує!
Не було замку на горі, й мила білих орлів не збиралася гаптувати, але подобалася йому ця пісенька.
Всміхнувся, покрутив головою, бо аж дивно стало, що ось у сонячну днину йде собі так безжурно до панночки Гонорати, й після невеличкої перерви завів знову:
Добре тобі, моя люба,
Білих орлів гаптувать, гаптувать,
Ми тут мусим…
Згори долинув різкий свист, Єлень кинувся вперед, упав у глибоку колію, залишену гусеницями танків, і, вже ткнувшися обличчям у пісок, доспівав:
…вояченьки бідні.
Снаряд пролетів над шляхом, вибухнув недалеко в полі, викинувши вгору стовп землі та диму.
– Не знайшли іншого місця, мерзотники! – обурився Густлік, обтрусив штани й пішов далі, доспівуючи:
Ми тут мусим, вояченьки бідні,
В чистім полі в лаву стать.
Його сховали кущі лози, він з'явився і знову зник, але чути було солдатську пісеньку:
В лаву стали, наче скеля,
В лаву стали наче мур, наче мур,
Раптом куля вдарила пекуча…
Згодом сам роздумував, чи ненароком вийшло з тим співом, чи, може, навмисне запланував, але сталося так, що панночка Гонората здалеку його почула й мала час виглянути у вікно, а потім прикинутися дуже здивованою, коли хлопець з'явився на порозі.
Одягнена вона була так само, як і того вечора, коли вперше стрілися, але вдень квіти на плісированій спідниці здавалися ще яскравіші, а веснянки на носі по-яснішали.
Якусь мить дивились одне на одного, але дівчина, певно, відразу про все здогадалася, бо звеліла Густлікові сісти й чекати, а сама, розшарівшися, мов маковий цвіт, вибігла до кухні.
Отож залишився взводний Густлік Єлень у завішаному килимами й рогами вестибюлі генеральської вілли, де в підвалі було ув'язнено її мешканців. Сів, як йому наказали, за стіл, а перед ним стояв багатий срібний посуд, тарілки й чашки зі старовинного сервізу. Страшно й подумати, що було б, аби ненароком якусь тарілку зачепив.
Повернувшись у кріслі, Густлік глянув у велике дзеркало, що висіло навпроти дверей, поправив комір мундира й, поплювавши в жменю, пригладив неслухняну чуприну. Штовхнув при цьому стола, все задзеленчало, але, на щастя, ніщо не впало додолу.
Крізь прочинені двері з кухні долинало грюкання каструль, шкварчання сала на сковороді та приємний дівочий голос:
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Бо мені серденько горе й сум обвили…
Видно, днина сьогодні така співоча випала, подумав Густлік і потяг носом, принюхуючись до смачних запахів. Прислухувався далі, супив брови на ту біду, про яку співалося в пісеньці, і навіть торкнувся автомата, що висів на бильці крісла.
Закохалась в тебе аж по самі вуха,
Закохалась в тебе аж по самі вуха,
Хочу пригорнути хлопця-відчайдуха…
Пісенька обірвалась, і вийшла Гонората, несучи тарілку, повну яєчні з м'ясом, і чималий кавник з чорною кавою. Поставила все це на столі, поправляючи червоні стрічки в косах.
– Ви, панночко Гонорато, як соловейко.
– Таке скажете… їжте, пане Густліку, – сором'язливо припросила вона й відкраяла від хлібини дві здоровенні скибки…
– Хто це стільки подужає? – відмагався Єлень.
– Ви, пане Густліку, якщо схочете, то й не таке подужаєте, – прохопилася Гонората і зразу, немов чогось злякавшися, прикусила спідню губу.
Хлопець замислився, що б його відповісти на такі чемні слова, але нічого не придумав, отже, не гаючись одкусив кусень хліба, аби не видатися мовчуном або недотепою.
Гонората дістала з буфета чималу кришталеву карафку й від щирого серця налила своєму гостеві повний келих вина.
– Сам не питиму.
Налила собі трішечки, як і годиться дівчині.
– Але ж ви чудова куховарочка.
– Спершу треба свіжини покраяти, з цибулькою підсмажити, а вже тоді яйця.
– А звідкіля у вас, Гоноратко, свіжина?
– В генеральші було три підсвинки, отже, як ви поїхали, і прийшла польська піхота…
– Піхота прийшла?
– Хіба я не сказала? Прийшли і всіх свиней знайшли. Я їм кажу: «Добре, зроблю вам гуляш, але половину шинки дасте й мені». А вони: «Дамо, як ви нам теж щось дасте».
Єлень, слухаючи Гонорату, нервував і злостився щораз дужче, хоч і сам не знав чому. А що дужче злостився, то швидше уминав яєчню, як звичайно буває з нервовими людьми. Врешті, однак, не стерпів – урвав дівчину:
– Шибеники ті піхотинці! Як треба танки в атаці прикрити, то в борозни позалазять і лежать собі…
– Я й кажу: «Дам щось таке, що сховала і чому зрадієте».
Густлік поперхнувся з несподіванки, але Гонората гупнула його по спині і цокнулась з ним келихом. Танкіст випив одним духом, а вона ледве вмочила губи і розповідала далі:
– Отже, коли вони дали мені м'ясо, то я відкрила сховище і віддала їх усіх: старого, чотирьох вартових і генеральшу. Трохи здивувалися, але взяли. Тільки зброї не схотіли, сказали, що по це добро трохейники прийдуть.
– Трофейники,-- поправив Єлень. – То такі, що трофеї, тобто всяку здобич беруть. А якби на такий скарб, як ви, панночко, натрапили…
– Який там з мене скарб! Тільки й усього, що на мені, та руки для роботи.
Дівчина налила солдатові другий келих і знову цокнулася своїм, прислухаючись, як гарно дзвенить. Єлень випив, одітхнув з полегкістю й знову заходився їсти.
– Пане Густліку, я б хотіла знати, яка у вас професія.
– Танкіст.
– А точніше?
– Наводчик.
Одірвався на мить від яєчні й показав, як цілиться, простягаючи вперед руку, ніби гармату.
– Ба-бах!
Рука смикнулася, як гармата при відкаті, а потім мовби ненароком торкнулася плеча дівчини. Гонората вдарила Густліка по пальцях, але водночас присунулася ближче, щоб не треба було далеко тягтися.
– 3 такої стрілянини користі мало, та й війна кінчається. Генералом не станете, пане Густліку…
Єлень глянув на свої погони, повернувся до дзеркала й кивнув головою, стверджуючи слова дівчини.
– Я хотіла б знати, пане Густліку, як ви думаєте на себе та на родину заробляти?
– У кузні! – зраділо відказав Єлень, збагнувши нарешті, куди вона хилить. – Батько з молодих років у кузні працював, і я також. Біля молота. Це така машина, що під неї підкладається розпечене залізо, а вона згори як уперіщить…
Гонората в останню мить притримала
