Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Таких, як він, також?

Лажевський не відповів. Забрав батіг і знов засунув його за халяву. Потім, похнюпивши голову, перший пішов за хвіртку. Зупинився біля свого трофейного мотоцикла.

– Може, хтось хоче проїхатися? – запитав хрипким голосом.

– Я, – обізвався Густлік. – Тільки командирові слово скажу.

Він одтяг убік Коса і пояснював йому спішним шепотом:

– До мосту одна мить, а там уже рукою подати й негайно назад. Адже я не можу саму залишити. Біля Одеру, Янеку, я сам тобі сказав: «Мусиш, то йди».

– Мусиш, то мчи, – кивнув Кос.

– Не встигнеш оглянутись, як ми повернемось назад! – уже на ходу гукнув Густлік.

Підбіг до Лажевського, перекидаючи автомат з грудей на спину, стрибнув на заднє сидіння й глибше насунув шапку.

– Їдьмо, пане підпрапорщику, на міст. Подивимося, чи не вкрали.

Данило насунув окуляри на очі, різко натис ногою на стартер. Якусь мить мотор працював на холостих обертах, а потім мотоцикл, немов кінь, стиснутий острогами, рвонув уперед, сипнувши щебінкою з-під коліс.

Хлопці дивилися вслід мотоциклу, який мчав вулицею, аж поки він зник за поворотом, а потім довго ще стояли мовчки. Хоч день був чудовий, обличчя в них насупились.

Янек думав з гіркотою, що хоч узяв гору над Лажевський, переконав його на якийсь час, проте сам розшаленів. Невже можна вважати за людей тих, які роками знущалися над в'язнями, насолоджувалися тортурами? Чорні, коричневі та гнило-зелені, оздоблені свастиками й черепами, мов гнійні бактерії, вони заразили світ божевіллям. Знищили б не тільки села й міста, але й цілі народи, якби не Сталінград, якби не боротьба, якою відповіли загарбникам ці народи.

Данило боїться нашої й своєї власної лагідності. Він знає, якщо вже сьогодні не можемо відплатити смертю за смерть, то тим більше не зможемо помститися завтра, коли війна закінчиться. Есесівці схопили у повсталій Варшаві його сестру. Тому й замовк, коли тоді, в кар'єрі, Саакашвілі сказав, що Лідка для всіх них наче рідна сестра…

– Ви ж хотіли на оту лікарку подивитися, – нагадав Віхура.

– Показуй, – неохоче згодився Кос і, похнюпивши голову, пішов за Франеком.

Біля машини були тільки водії та старі санітари.

– Де ваша начальниця? – спитав капрал.

– Пані хорунжа з вашим поручином розмовляють, – жилавий дядько показав на барак.

Глянувши туди, хлопці побачили біляву жінку в гарно пошитому мундирі, яка зверталася до поручика Козуба. З відстані кількох метрів добре було чутщ її теплий, лагідний голос.

– Громадянине поручик, – говорила вона, – я можу вирушати. Половина санітарних машин готові в дорогу.

– Завантажуйте решту.

– Є дуже виснажені, тому кожна година має значення.

– У мене не вистачає машин і людей, щоб прикрити дві колони.

– А навіщо прикривати?

– Виконуйте, – наказав Козуб і, вважаючи, що питання вирішене, повернувся до в'язня з пов'язкою на руці, який уже хвилину чекав поруч.

– Alors…

– A quelle heure mangeons-nous?

– Cette cuisine dans une heure, – поручик показав паруючу польову кухню, на казані якої була намальована велика двійка.

– По-якому це вони? – зацікавився Григорій.

– По-французькому, – гордо пояснив Віхура. – Той питав, коли якусь їжу матимуть, а поручик обіцяв йому, що за годину.

Лікарка знизала плечима й відійшла до санітарних машин. Коли проходила мимо танкістів, ті впевнилися: Віхура казав правду, – вона була така красуня, що очей не відвести. Проте не личило так одразу бігати за спідницею, тож хлопці лишилися стояти на місці, слухаючи, як Козуб вирішує справи колишніх в'язнів.

– Хворі з голландської групи від'їздять сьогодні? – запитав він німецькою мовою.

– Ні. Післязавтра.

– Де розмістять британських пілотів? – питав по-англійському високий, стрункий, рудий юнак у полинялому мундирі англійського льотчика.

– Будинок номер сім на Берлінерштрасе у вашому розпорядженні.

Танкісти й досі не рухалися з місця. – Ти диви – скільки мов знає… – шанобливо буркнув Віхура.

– Війна навчила, – сказав Кос. – Був у Іспанії в Інтербригаді.

У головну браму в'їхав запилений газик з обірваним крилом, з пробитим кулями вікном. З машини вистрибнув вкритий з ніг до голови курявою сержант і підбіг до офіцера.

– Пакет од генерала.

– Права рука, якою віддавав честь, була перев'язана бинтом, що швидко темнів од крові.

– Давно поранили? – запитав Козуб, розкриваючи пакет.

– Десять хвилин тому.

Поручик читав, і обличчя його похмурніло. Потім він згорнув папір, сховав його до планшетки й покликав;

– Хорунжий!

Лікарка чула, але подумала, що звертаються не до неї. Саакашвілі погладив вуса і, користаючись нагодою, підбіг до неї, відсалютував і показав на поручика.

– Хорунжий, підійдіть! – повторив Козуб.

– Слухаю.

– Хворі залишаться в санітарних машинах. Поставте їх під фабричною стіною. Водіям організувати оборону, на допомогу їм можете взяти здорових в'язнів. Усі санітари із зброєю повинні зійтися до мене за десять хвилин. Виконуйте.

Тон поручика не допускав заперечень. Не питаючи пояснення, лікарка відсалютувала й швидко пішла до своїх.

– Сержанте Кос!

– Слухаю.

– Що з танком?

– Машина у повному порядку.

– Виїздіть на територію табору й займайте позицію біля східного наріжного будинку. Додам вам трохи піхотинців, як організую.

– Із санітарів?

– Із кого вдасться, – відповів Козуб і, підійшовши до хлопця, додав тихіше: – На півночі противник у кількості трьох дивізій перейшов у контрнаступ і вбив клин у паш фланг. Генерал наказує обороняти табір.

– Де зараз німці?

– На тому боці каналу. Там, де ми була вночі.

Розділ VI УДВОХ

Єлень стиснув колінами боки Лажевському, руками щосили вхопився за держак, бо знав: їдуть не на прогулянку. Не хотілося падати, щоб не побити собі обличчя перед любовним побаченням.

Замиготіли обабіч будиночки передмістя. Мотоцикл вискочив у поле. Повернувши голову вліво, Густлік устиг побачити зенітну батарею, розбиту снарядами важких танків, і шанобливо зітхнув. Пожалкував, що не встиг вистрелити хоч кілька разів із своєї вісімдесятп'ятки. Можна було б перевірити, як снаряди пробивають метал.

З розгону подолали насип, проскочили міст і загальмували перед роз'їждженим протитанковим ровом.

– Молодець, не приїхали, а прилетіли, – похвалив Єлень водія.

– Почекати? – запитав Лажевський.

– Звичайно. Але я повертатимусь не сам…

– То спочатку панночку Гонорату відвезу, а потім уже по тебе примчу.

– Дуже вдячний! – Сілезець ляснув його по плечу.

– За сорок п'ять хвилин буду знову тут, – пообіцяв Магнето.

– Гаразд.

– Густлік збіг на дно рову, перестрибнув найбільше болото й почав видиратися на протилежний схил. Оглянувсь, але там, де оце стояв мотоцикл Лажевського, тільки курява знялася.

Єлень ішов швидко й незабаром забув про Лажевського. Не лише про нього, але й про «Рудого», про