Чотири танкісти і пес – 3 - Януш Пшимановський

– Нема чого жалкувати.

– Не жалкуй, Густлічку, не жалкуй, – прошепотіла Гонората.

– Чого жалкувати, коли все німецьке? – пробурмотів Єлень про посуд на столі.

Дівчина відсунулася, зітхнула й почала збирати посуд, щоб однести до кухні.

– Неправда, не німецьке, – промовила з жалем. – Тарілки від датчан, карафка з Польщі, чарки французькі. Все крадене на війні, і коли б я захотіла, то могла б навіть забрати.

– Як забирати, то краще той чорний автомобіль – ви, панночко, тоді про нього згадували, – заявив злегка підпилий Густлік і, незважаючи на те, що дівчина вийшла з посудом до кухні, повів далі: – Але, якщо бажаєте, – можемо й тарілки забрати, і вас, панночко, також…

Випивши, Густлік посміливішав. Сам дивувався, що хвилину тому йому забракло відваги і він.ганебно змарнував таку виняткову можливість.

Підвівся, притупнув ногою, обсмикнув мундира і пішов назустріч дівчині. Гонората вибігла з кухні, але обличчя в неї було налякане: підбігши до вікна в кімнаті, вона виглянула надвір і повернулася до Єленя:

– Німці.

– Де німці?

– Скрізь. Із гвинтівками.

– Що нам кілька фриців! – Єлень простяг руку по автомата.

– Не руш! – крикнула Гонората й тупнула ногою. Вона налила чорної кави в келих.

– Пий!

Густлік слухняно вихилив два келихи. Гонората тим часом принесла з кухні повне відро води.

– Підстав голову. Нижче.

Єлень мовчки нахилився, і вона вилила на нього все відро.

– Німці повернулися, – прошепотіла, подаючи рушника.

Густлік протверезився. На ходу витираючи обличчя, підбіг до одного, до другого вікна. Взяв командування на себе.

– Третій вихід є?

– Ні.

– А до гаража?

– Із середини. Але знадвору зачинений.

– Де та залізяка, якою ми сховище замикали?

– Ось там, – показала на камін.

– Погрібна мотузка, міцна та довга.

Єлень поскидав старі шаблі та пістолети, розвішані па стовпах, що підпирали сходи, а потім, витягши з кутка німецькі трофейні автомати, почав прилаштовувати їх на ті місця. Гонората принесла великий клубок мотузки і, миттю збагнувши, про що йдеться, взялася допомагати взводному протягти мотузку крізь спускові скоби автоматів.

За кільканадцять секунд, що минули з моменту першої перестороги Гонорати, парком підійшли до вілли німецькі піхотинці – передовий взвод полку гренадерів, який входив до складу ударної групи генерала Штай-нера.

Зосередивши на північ од каналу Гогенцоллерн, який тепер називають Гавельканал, Сьому танкову і Двадцять п'яту гренадерські дивізії, а також дюжину назбираних у тилу батальйонів, Штайнер несподівано атакував фланги Першого Білоруського фронту. Гітлер наказав йому прорватися до Берліна. Натрапивши на захисні загони Першої Польської Армії, німці, маючи велику перевагу у вогневій силі, відкинули їх і просунулися на південь.

Добре озброєні солдати справно виконували команди унтер-офіцерів. Дві групи прикриття зайняли позицію за товстими стовбурами дерев, готові відкрити вогонь, тим-часом як головна група наближалася до вілли. Поодинокі солдати вже підійшли до самого будинку, попробували відчинити двері, а один почав гупати прикладом.

– Хто там? – долинув зсередини чоловічий голос, невпевнений і наляканий.

– Die Wehrmacht. Aufmachen!

– Слава богу! Зачекайте хвилинку, я хворий… – простогнав у відповідь Густлік і прошепотів: – Почекайте, кляті мерзотники, я вам покажу, який я хворий!

Підбіг навшпиньки до Гонорати, яка відчиняла двері, що вели з квартири до гаража. Там у темряві дрімав великий чорний лімузин. Тьмяне світло, яке проникало в гараж крізь віконце над дверима, падало на трикутний червоний генеральський прапорець з орлом і свастикою.

– Не вибухне? – неспокійно спитала Гонората, притримуючи пелену спідниці, в якій обережно несла щось важке.

– Ні. Де ключ од машини? – пошепки відповів Густлік, вішаючи на клямку кінець мотузки, що тягся до середини вілли.

– Он там, на гачку.

Єлень зняв з гачка гарненький ключик, одчинив дверцята й протиснувся в машину.

– Покладіть на сидіння, – сказав Гонораті, відчиняючи з другого боку.

– Не вибухне?

– Ні.

Поки вона виймала з пелени й клала на переднє сидіння німецькі гранати, Єлень підійшов до дверей гаража, засунув під них лом, підважив і досить легко зняв двері з завіс.

Гонората, покінчивши з гранатами, знову побігла- до вілли.

– Euh, du Kranke, mach auf. Shсneller! – почувся нетерпеливий голос одного із солдатів і удар чоботом у двері.

– Ein moment, – пробурмотів собі під ніс Густлік. Зняті з завіс двері ледве трималися на замку, досить злегка штовхнути – і вони впадуть на землю.

Єлень сів за кермо,, перевірив, чи є бензин, підняв угору великого пальця на щастя, як звик робити перед кожним пострілом з гармати, і натис на стартер.

Мотор запрацював на малих обертах, Єлень підбіг до дверей, що вели до вілли.

– Гонорато!

– Вже біжу! – відгукнулася дівчина і з'явилася з курткою, шапкою та поясом високого чина нацистської партії в руках.

– Придасться? Це генеральський цивільний костюм…

– У вас, панночко, є голова на плечах, – промовив шанобливо Густлік.

Правду кажучи, голови в цей момент не було видно, бо дівчина поставила на заднє сидіння кошик з сервізом, який вирішила забрати з собою.

– Genug! Mach auf! – почули вони розлючений голос унтер-офіцера і відразу по цьому важкі удари прикладів: солдати вибивали двері.

– Правда, вже годі. Зараз я вам одчиню, – буркнув Густлік, поволі натягуючи мотузку.

Двері вже хиталися, коли раптом над самісінькими головами німців сипонули тріски, вибиті кулями, а в віллі загриміли автоматні черги. З брязкотом посипалися шибки, засвистіли кулі. Заскочені гітлерівці попадали ниць під стіни, вириваючи з-за поясів гранати.

Обидві групи прикриття відразу відкрили вогонь. Кулеметні черги дзьобали стіни, трощили рештки шибок. Проте, коли стрілянина ослабла, а потім на мить ущухла, з вілли знову затріскотіли автомати.

– Feuerschutz! -скомандував офіцер. – Вогневе прикриття!

Град куль ударив у вікна першого й другого поверхів. Ті, що причаїлися під стінами, кидали гранати.

У цю ж мить з вілли втретє довгими чергами озвалися автомати й замовкли.

Під вибухами гранат двері вілли піддалися. Двоє німців висадили їх і кинулися до сіней.

– Припинити вогонь! – вигукнув командир групи.

– Припинити вогонь! – повторив за ним офіцер і водночас подав сигнал до зміни позицій.

Солдати короткими обережними кроками почали ні ближатися до вілли, з якої знову гриміли постріли.

Крізь висаджені двері, вслід за першою групою, вдерлася решта солдатів. Вони просували дула гвинтівок і автоматів до покаліченого вибухами вестибюля, сторожко озиралися навколо, – і справді, за розбитими меблями хтось ворушився. Гримнуло воднораз кілька пострілів, і зі стіни посипалися осколки величезного дзеркала.

– Це ж дзеркало, бевзі!