Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Це тебе вона злякалась, — кажу. — Мабуть, одразу впізнала, хто їй крило перебив.

— А я крил не перебиваю, — почав виправдуватися П'ятниця. — То Робінзон з рогатки, а мені дуже вони потрібні. Хіба я чайок не бачив?

Тоді я віддав бички П'ятниці, а сам впіймав чайку. В неї, мабуть, боліло крило, бо вона все виривалась та намагалась влучити Пятницю своїм довгим жовтим дзьобом.

Рибу чайка проковтнула швидко і, вдоволена, відійшла вбік, недружелюбно поглядаючи на П'ятницю.

— Ти справді хочеш її вилікувати? — запитав П'ятниця.

— Звичайно! Ось побачиш, як вона літатиме над морем.

— Ніби їх мало літає. Вистачає їх.

Мене бентежило таке зневажливе ставлення П'ятниці до цих чудових птахів. Але я не мав ніякого бажання сперечатись із Павликом і тому сказав примирливо:

— А я її вилікую та повезу в Білорусію. Тамтешні хлопці ще ніколи не бачили морської чайки.

П'ятниця пообіцяв:

— Коли їхатимеш додому, ми з Робінзоном тобі сто штук добудемо.

Ми довго не затримувались на горищі. П'ятниця все нагадував, що йому час уже йти до мами. Він поспішав туди на обід.

На високу кручу вели дерев'яні східці, пообіч яких росли височенні бур'яни та кущі колючого глоду. В бур'янах шелестіли довгохвості зелені ящірки. Інколи вони навіть вилазили на східці і, важко дихаючи, грілись на сонці.

Знічев'я ми з П'ятницею почали рахувати східці. їх було багато. Частенько траплялися й поламані. Ми їх завбачливо переступали, але порахувати не забули. Вже коли нарахували понад сто, раптом на горі почувся якийсь галас. Ми були вже майже біля жовтолистого каштана, який стояв над самим урвищем, і, забувши про рахунок, вибігли нагору.

Тут ми побачили довготелесого Іва з його Сімоною. Огризаючись, вони відступали до урвища. На пих насідали чимось обурені відпочиваючі.

— Ми не терпітимемо цих неподобств! — войовниче вигукував маленький дідусь в таких велетенських окулярах, що вони зовсім закривали його дрібне зморшкувате обличчя.

— Взяли звичку щоденно свої бугі-вугі викручувати в громадському місці,— підтримувала дідуся кругла, в зеленій сукні, схожа на іграшковий м'ячик, бабуся.

— Це чортзна-що! Це чортзна-що, товариство! — кип'ятився лисий чоловік у смугастій шовковій піжамі.— Замість того, щоб корисно відпочивати, — мусиш слухати якісь неподобні, пробачте на слові, мелодії!

Ів, по всьому видно, не дуже злякався. В одній руці він держав зелений ящик, а другою стискував лікоть Сімони.

— В чому справа, громадяни? Вам моя музика не подобається? А може, мені теж ваші мелодії не до смаку. Це справа особистих уподобань. Кому «Утомленное солнце» та «Розпрягайте, хлопці, коні», а кому, може, й західноєвропейські… В нас путівка така сама, як і в усіх інших.

Сімона нетерпляче і обурено знизувала плечима — мовляв, ще чого не вистачало — музика їм заважає, танці їм не дають спокою? А коли їй, Сімоні, хочеться танцювати?

Серед кущів замелькали білосніжний піджак і штани.

— Ага, ось директор іде, він розбереться, — сказав хтось.

Підкотився кругленький з коричневою лисиною і очицями-тернинками чоловічок.

— Що за шум? Чому шум, я питаю?

Білосніжно-коричневий директор запитально поблискував своїми тернинками.

— Знову магнітофон? Знову порушення громадського порядку? — напався він на Іва, збагнувши, в чому справа.

— Нудьга ж, товаришу директор, — скривився Ів. — Мухи ж дохнуть. Хіба ж це відпочинок?

Директор спалахнув од гніву.

— Коли вам не до вподоби паші порядки — ми не силуємо. Адже зрозумійте, молодий чоловіче, що розпорядок дня є розпорядок дня, а крім того — ваша музика… Ну, згодьтеся ж, будь ласка, що вашу музику не всяка натура зможе витримати. От люди й протестують, а я як відомо… — то я… А так шукайте собі іншого місця… Аби не на території будинку…

Білосніжно-коричневий директор дедалі зм'якшувався і зм'якшувався, аж поки й зовсім не охолов та не перейшов з пискливого крику на воркітливе бубоніння.

Про що саме йшла суперечка, ми так до пуття і не збагнули. Отож, постоявши трохи, подалися до Пав ликової мами.

Павликову маму ми знайшли в їдальні.

— Ой Павлику, дитинко, — забідкалась вона. — Ти їстоньки хочеш? Чому ж ти так пізно? Вже все віддали. — Павлик ображено зачмихав. Мама, щось подумавши, пообіцяла:

— Чекай, я повернуся за хвилинку.

Вона і справді швидко повернулася, ткнула синові в руки щось загорнене в газету.

— Поїж ось, синку. Та на вечерю не спізнюйся…

— Добре, — пообіцяв П'ятниця, схопивши того пакунка.

Ми сховалися в кущах біля якогось будинку і присіли на траві. П'ятниця розгорнув газету і жадібними очима вп'явся в шматки хліба та холодну котлету.

— Угу, — мурчав він, уминаючи бутерброд. — Бачиш, як їх тут годують? Котлетами.

Ми принишкли. Неподалеку почулись чиїсь кроки, долетіли слова.

— Даремно ми дозволяємо розперізуватися різним стилягам, — казав хтось невдоволено. — Тож уявіть собі тільки — молода людина, здорова, енергійна, тільки б працювати, а воно вже в будинку відпочинку під оту ідіотську музику викручується…

Я здогадався — то все ще про Іва говорять відпочиваючі.

— Батьки, то батьки в усьому винні,— почувся інший співучий голос.

Розсунувши густі кущі, я виглянув на стежку. Там стояло двоє відпочиваючих.

— Та буває, що й батьки дивляться на все те крізь пальці.

— Знаю я батьків цього Іва. Ніякий він не Ів — звичайним Іваном в метрику записували. А потім батько став